Веном (Venom / Веном). Кінокомікс / фантастичний бойовик. США, 2018. Режисер Рубен Флейшер. У ролях: Том Харді, Мішель Вільямс, Дженні Слейт, Різ Ахмед, Рейд Скотт, Скотт Хейз, Мелора Волтерс.
З 4 жовтня стрічку “Веном” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”.
Репортер Едді Брок втрачає одночасно роботу, репутацію і дівчину, коли починає розслідувати брудні справи багатого дослідника Карлтона Дрейка, що займається експериментами на людях. Однак через деякий час саме Брок стає носієм інопланетного симбіота, якого досліджує Дрейк, – істоти, якій необхідний носій-людина і яку вона готова при цьому оберігати…
Кіно, яке незмінно породжує відчуття дежа вю не в найкращому значенні цього слова. Що буде, якщо у лиходія – можливо, не стовідсоткового – забрати його головного супротивника, супергероя, а також усе з ним пов’язане, тобто те, що робить цього персонажа тим, ким він є, одним з кумирів фанатів коміксів? Вийде або “Жінка-Кішка” Пітофа, або нинішній “Веном”. І якщо репутацію улюблениці Бетмена Крістофер Нолан та Енн Гетевей спільними зусиллями врятувати змогли, то з м’язистим недругом Людини-Павука вдруге вийшов холостий постріл.
Перший трапився у 2007-му з третім “Павуком”, в якому Веном виявився найменш цікавим персонажем з усіх, мав напрочуд незначний екранний час (для суперлиходія його рівня) і в результаті не вразив нікого з тих, хто знайомився з ним вперше. Тоді причина була зрозуміла: Сема Реймі змусила використати цього дуже популярного персонажа студія, внаслідок чого він опинився у ролі нелюбимої дитини. Після цього присвячений Веному проект довго був у списку потенційних хітів студії “Соні”, яка вперто не хотіла поступатись правами на Спайдермена “Марвел” та “Дісней” – але все ж таки здалась, і Веном опинився у ролі не нелюбимої дитини, а сироти. Його архі-ворог переїхав в інший кінематографічний всесвіт, тому невдасі-людині та кровожерливому інопланетному симбіоту замість того, щоб стати дійсно гідним викликом для захисника добра, довелося опанувати роль героя самим. Звичайно, Веном – герой нестандартний, він не проти поласувати чимось на кшталт людських голів, проте він і не справжній лиходій фільму, а за відверто хуліганським апломбом йому далеко до Дедпула. Лиходій у картині є, і це один з її головних прорахунків. З одного боку, це вкрай стандартний брудний капіталіст з манією величі (у порівнянні з ним навіть невдалий Лекс Лютор з “Бетмен проти Супермена” може здатися особистістю з власним світоглядом), з іншого – просто трішки сильніша копія симбіота у найгірших традиціях негідників нинішнього кінематографічного всесвіту “Марвел”. Навіщо вони врешті-решт зустрічаються на екрані, чому об’єднують зусилля – все це у стрічці не пояснюється, просто подається як факт.
Західні критики багато пишуть про акценти, якими користався Харді, втілюючи образи Едді Брока та його симбіота, проте для глядача, який прийде переглядати кіно в форматі IMAX-3D (як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”), це не матиме жодного значення. Це при тому, що Харді – єдиний у фільмі, хто хоч трохи старається: у нього вийшло зацікавити глядача долею майже самозакоханого журналіста у першій половині картини (що вже можна вважати досягненням), і сцени, в яких він поступово приходить до порозуміння з новим “другом”, – найкращі у стрічці. Про решту нічого позитивного сказати не можна. Вільямс, акторці класу не гіршого, ніж Харді, тут робити абсолютно нічого, вона це розуміє і не напружується, фактично, відпочиває, заробляючи одночасно свої зелені. Різ Ахмед у ролі злого бізнесмена трохи напружується, однак нічого не може зробити зі слабким сценарним матеріалом, який йому дістався. Про виконавців дрібних ролей, на кшталт азіатської продавщиці та рекетира, який її весь час тероризує, краще взагалі не згадувати, настільки зведені до стереотипів їх так би мовити образи.
“Веном”, як не дивно, може принести задоволення глядачу. Але лише за наступних умов: він є великим прихильником Тома Харді, він не є фанатом коміксового Венома, він не особливо цінує останні кінодосягнення “Марвел” та, наприклад, фільми про Бетмена Нолана, віддаючи замість цього перевагу кінокоміксам 1990-х у стилі, наприклад, “Спауна”. У цьому випадку позитивні емоції майже гарантовані.