Зоряні війни: Сходження Скайвокера (Star Wars: The Rise of Skywalker / Звездные войны: Восход Скайуокера). Фантастичний бойовик. США, 2019. Режисер Дж. Дж. Абрамс. У ролях: Дейзі Рідлі, Адам Драйвер, Джон Боєга, Оскар Айзек, Іан Макдаярмід, Керрі Фішер, Марк Хемілл, Біллі Ді Вільямс.
Жахлива звістка про ймовірне повернення зловісного Імператора змушує усю галактику затамувати подих. Кайло Рен починає шукати воскреслого володаря темної сторони, тим часом як Рей завершує навчання, а Фінн та По Дамерон потрапляють у нові халепи…
Якось продюсер мультсеріалу “Чорний Плащ” наказав сценаристу повернути одного з лиходіїв. “Не можна, бо ми його знищили”, – почув він відповідь. “Ні, ні, – похитав головою продюсер. – Не слід так думати. Я хочу його використати, отже, він живий”.
Саме в такому стилі мислили творці останнього поки що епізоду “Зоряних війн”, оживляючи головного негідника епопеї (слід подивитися правді в очі: Вейдер однозначно втратив це почесне звання завдяки пріквелам). Палпатін кудись зник після падіння і великого вибуху, зовсім не давав про себе знати довгий час – а тепер він живий… тому що так треба для сюжету. І це ще далеко не найгірший недолік картини: принаймні Макдаярмід не втратив виразної лиходійської присутності, яка зробила його персонажа легендою. Щоправда, і він вже не той, тепер це не колишній хитрий правитель-маніпулятор, а маніакальний князь темряви, але ж ніхто не казав, що смерть сприятливо впливає на характер особистості.
Повернення Імператора здається криком авторів про допомогу, і він далеко не єдиний. У першій серії трилогії сіквелів Абрамс ввів двох потенційно перспективних лиходіїв, однозначного і суперечливого. У другій Раян Джонсон вбив першого і зробив другого головним, проте при цьому й достатньо симпатичним, щоб його смерті публіка не хотіла. В результаті що залишилось Абрамсу при поверненні? Легко можна уявити, як він чухає потилицю: “Що ж ви тут без мене наробили?” До того ж певні нововведення попередника не дуже сприятливо зустріла частина фанів всесвіту “Зоряних війн”, і репутацію саги довелося відновлювати Абрамсу. В результаті він обрав найпростіший шлях: не запропонував нічого принципово нового, боячись зробити хоч крок у право чи ліво. Повернув перевіреного Палпатіна точно таким, яким він був у “Поверненні Джедая”, та й взагалі багато у чому повторив цей фільм, найслабший у найпершій трилогії. Використав безліч речей, які нагадують про цю ж трилогію, наприклад, Зірку Смерті. Проігнорував одну половину не зовсім стандартних ходів ненависного Джонсона, напряму заперечив другу і дав введеному Раяном жіночому персонажу другого плану кілька екранних хвилин – її майже немає. Можна що завгодно казати про пріквели, але принаймні вони під рукою Лукаса йшли в один бік, а не розбігались хто куди.
В результаті “Сходження Скайвокера” повністю позбавлене найменшого натяку на свіжість, який був в “Останньому Джедаї” і навіть в “Пробудженні сили”. У першому фільмі нагадування про минуле викликало теплу посмішку примирення: “Що ж, це прощання, герої вселяють надію, щось нове, мабуть, буде далі”. Другий примушував чухати потилицю: “Це точно не зовсім те, чого ми очікували, але побачимо, до чого все приведе, воно, швидше за все, буде вартим усього”. А після останніх хвилин третього – лише нерозуміння: “І це усе? Заради цього слід було усе починати? На це не схоже”. До того ж картина дивовижним чином здається дешевою, незважаючи на весь свій бюджет: щось дійсно видовищне починається тільки в останні півгодини. До того ж усі нові позитивні персонажі, крім Рей, стають просто купкою людей, які разом переміщуються з пункту А у Б, а далі у В, час від часу кажучи щось абсолютно не варте уваги. І до того ж суперечливий лиходій проходить простий, як двері, шлях: покаяння, бунт проти справжнього зла, самопожертва.
Чи є у “Сходженні” щось хороше? А таки є. Рідлі робить Рей привабливим протагоністом зі своїми сумнівами та слабостями. Коли справжня дія починається, вона таки ефектна, зокрема найбільш масштабна демонстрація сили ситха досі. Достатньо вражають великі хвилі, з якими доводиться боротися героїні (шкода лише, що це єдиний новий вартий уваги візуальний образ). І щедро розлита по стрічці ностальгія сама по собі негативу не викликає: повернення Лендо, наприклад, сприймається на ура. Усі головні герої першої трилогії на екрані ненадовго з’являться, про усі фільми з неї так чи інакше нагадають, голоси усіх джедаїв та ситхів прозвучать. І Чубакка отримає свою довгоочікувану нагороду – а це точно чогось варте.