Скарб нації-2

Як це не дивно звучить, більшість сучасних фільмів-продовжень розважальних хітів стають вдалими лише тоді, коли не намагаються стати чимось більшим, ніж те, що вони є. Тобто не намагаються будувати навколо себе міфологію з розрахунком на наступні 5-6 сіквелів і не залишають сюжет у зависанні до як мінімум ще однієї запланованої серії. Це не спрацювало, попри усі старання їхніх авторів, з [“Матрицями”->matrix] і [“Піратами Карибського моря”->pirates-of-the-caribbean], тому залишається лише подякувати авторам другого “Скарбу” за те, що вони вгамували амбіції і припинили оповідь на ноті “продовження може бути, але якщо ви захочете”.

Сама оповідь розгортається у стилі демонстративно несерйозному, напівкомедійному, отже, такому, який не претендує ні на нову філософію, ні на нову міфологію. Знову ж таки, у цьому плані творцям стрічки вдалося вберегтися від більшості породжених сучасними амбіціями пасток. Бен Гейтс стає учасником приголомшливих пригод не тому, що є обраним чи вкрай талановитим, а просто тому, що він (а також хтось з його предків) опинився у тому місці в той час, коли потрібно. Вони служать ключиком до важливих подій історії, не будучи водночас її ключовими героями – в цьому додаткова привабливість, бо Гейтса при бажанні кожен може хоча б в якійсь мірі порівняти з собою, тому що він у жодному разі не є супергероєм. Так, він спритно жонглює історичними фактами і здогадками, які врешті-решт приводять до фінальної розгадки, але – зверніть увагу: кожне його “одкровення” подається або як цілком логічне рішення (типу поливання каміння), або як елемент загального, вкрай несерйозного історико-пригодницького карнавалу, як у сцені з французькими полісменами. Ці останні моменти завжди носять відверто комедійний характер, тому не сприяють створенню на чисто емоційному рівні безодні між Гейтсом та глядачем.

Це не значить, що у стрічці немає елементів, розрахованих на глядача виключно американського – усе, що стосується одержимості Гейтсів бажанням врятувати честь свого предка, сприймається, у найкращому випадку, як необхідне для обраної авторами інтонації комедійне перебільшення. Іноді подібне перебільшення трохи зарулює за межу – з’ясовування стосунків між Кейджем та Крюгер набридає дуже швидко, оскільки воно просто суперечить усій попередній алхімії їх персонажів, як і тій, що повертається до них у другій половині стрічки. Ці двоє заздалегідь написані один для одного, і спроба змусити глядача хвилюватись за їх стосунки – жарт набагато смішніший, ніж викрасти президента США і нічим його при цьому не образити.

З акторських робіт особливо обирати не доводиться. Дехто з виконавців, у першу чергу Войт та Міррен, відверто валяють дурня, але дратування при цьому не викликають (на противагу згадались [“Трансформери”->transformers] – лише тому, що там грав той самий Войт). Єдиний, хто запам’ятовується, – це, власне, єдиний, хто не блазнює зовсім, Ед Гарріс, чий персонаж не остаточно здобуває титул “поганого хлопця”, незважаючи на те, що в акторському складі він єдиний претендує на це звання. Мабуть, в наступному “Скарбі” поганих хлопців не буде взагалі – дана франчіза впевнено прямує у напрямку утопії, де погані люди – це ті, що просто помиляються, і навіть президент США вперше за останні п’ять років (на екрані) дійсно схожий на людину і в жодному разі не на Буша-молодшого.