Штольня

Нічого не поробиш. Доведеться визнати це кіно першим українським блокбастером і сходити на нього три-чотири рази, щоб підтримати вітчизняного виробника. З цією метою ми і другу рецензію вже даємо, хоча можна було обмежитись одною. Вибору у нас все одно немає, а свій продукт нашому глядачу потрібен. Скучив він за своєю мовою, своїми краєвидами, обличчями і проблемами.

Можливо, і не було б сенсу стрибати від радощів, якби не дві обставини. Щодо першої – дивись перший абзац. Друга – відсутність політизації. Молодці, що змогли втриматись від спокуси показати в камері який-небудь прапор (знаю, що пропонували, – не могли не пропонувати). Жанровий комерційний кінематограф не є рабом політики – в певних колах час це зрозуміти.

Найцікавіше те, що перший вітчизняний млинець здається не тупішим за більшість зарубіжних витворів. Він знятий за їхніми кліше, але це було частиною задуму. Студенти-археологи повинні за каноном робити всілякі дурниці, які допоможуть якомога скоріше повбивати більшість з них, – наприклад, піти в підземелля, не залишивши нікого ззовні. Щоправда, українські юні жертви роблять крок вперед до всесвітнього ідіотизму у порівнянні зі своїми заокеанськими колегами. Баскетбол в підземеллі – сцена майже сюрреалістична.

Одна з головних позитивних рис – те, що авторам майже до кінця вдалось зберегти балансування між реальністю і містикою. Те, що вони намагались до самого кінця зберегти сумніви щодо того, коїть злочини потойбічна сила чи реальна особа, – це великий плюс. Відразу видно, що люди добре знайомі з найкращими світовими зразками жанру, які побудовано саме так – на стику реалізму й фантазії.

От чому треба нашим повчитись, це рекламній кампанії. Бо коли режисер довго розповідає, що його молоді актори не вміли грати і він довго дресирував їх, – це не дуже добре. Вчіться у заокеанських колег: “Це чудовий акторський склад, я ніколи не працював з таким” – “Ми ще ніколи не працювали з таким блискучим постановником”. Помітно, що грати всі вони (поки що) не вміють, але це не той випадок, коли треба говорити це вголос. Всі все розуміють. І те, що у них, якщо наш кінематограф підійме (без допомоги будь-яких партій) свою голову, буде дуже добрий шанс, бо ми принаймні запам’ятали їх обличчя. І те, що їх аж ніяк не талановитіші заокеанські колеги опиняються у кращому становищі тільки тому, що можуть отримати досвід завдяки телесеріалам. Принаймні за Олю Сторожук можемо порадіти – вона вже стала, судячи за відгуками хоча б на нашому сайті, новою українською кінозіркою.

Підсумок: перший млинець вийшов якщо й не смачним, то принаймні не забороненим для вживання. Якщо відкинути недоліки, властиві голлівудським братам-близнюкам “Штольні”, претензій до фільму в цілому залишиться небагато – і то їх, якщо захотіти, можна пояснити бажанням поіронізувати над зарубіжними зразками жанру. Найкраще сприймати “Штольню” як самоіронічний трилер в стилі “Крику” – тоді вона стане цілком прийнятним видовищем.