Спуск

Майже феміністичний хоррор. Єдиний чоловік гине на самому початку. Не називати ж чоловіками підземних чудиків, з якими воюють відважні і не дуже героїні. “Майже” – тому що режисера використання такої можливості, схоже, цікавило найменше. Тут швидше дарвінівська теорія про виживання найсильнішого, тобто, у даному випадку, найсильнішої.

Драматургія картини вигідно відрізняється від голлівудських стандартів. Майже нікого з дівчат-скелелазок не можна віднести до класичного типажу хоррор-блондинки, яка протягом фільму голосно кричить, а наприкінці бере велику сокиру, щоб відрубати монстру голову. Навпаки – всі спортивні, вправні, м’язисті і часом агресивні, а найбільш ляклива має дуже вагомі причини для своїх страхів, і не поспішайте робити висновки – вона себе ще покаже. Головне, що у кожної героїні є необхідний мінімум характеру – для драми замало, але для фільму жахів цілком вистачає. І головний конфлікт виникає не між жінками і підземними мутантами, чию досить-таки пластилінову зовнішність можна сміливо віднести до недоліків стрічки (краще їх було взагалі не показувати до самого кінця – бігало б щось загадкове у темряві, і ефект був би набагато сильнішим). Не жага життя, а образа, помста і ревнощі будуть у ньому основними рушіями, вони й визначать переможницю, яка все одно залишиться у програші.

Можливо, було б краще взагалі обійтись без тих жалюгідних підземних хижачків – від них тхне не тільки свіжим м’ясцем та кров’ю, а й відвертою бутафорією, що відразу знижує загальний рівень фільму на цілий бал. До розповіді про шлях до виживання, прокладений по чужих трупах, зовсім не обов’язково підключати бабая. Можна згадати навіть нашу національну гордість [“Штольню”->shtolnya]: принцип “було чи здалось?” там витриманий до фіналу. Уявіть, яке б кіно вийшло, якби того смішного перунчика показали великим планом десь у середині фільму, і решту стрічки він би бігав за героями. “Спуск” і “Штольню” порівнювати не слід: за плечима режисера Маршалла більше досвіду (і грошей), і це відчувається. Однак залишається й відчуття, що втрачено можливість створити, при досить інтригуючій відправній точці, суворий реалістичний трилер про те, які якості виходять на поверхню у смертельно небезпечній ситуації.

Але і від того, що нам пропонують, цілком можна отримати задоволення. Перехід від спортивного азарту до варварської жорстокості вийшов зовсім не різким, природним і, як не дивно це звучить, майже приємним, враховуючи, якими вражаючими сценами від супроводжується (у першу чергу слід згадати натуральне хрещення Сари кров’ю). Не можна не згадати і фінал, в який заклали безліч можливостей для трактування. Людям зі слабкими нервами все це, звичайно, не порекомендуєш, але прихильникам жанру і гострих відчуттів взагалі краще постаратись не пропустити цей далекий від пересічності продукт.