Щоразу вони екранізують книжки, розраховані на все більш дитячий вік глядача. Щоразу вони вкладають у них все більші гроші. Цього разу було зроблено спробу замаскувати під “фентезі” стрічку цілком реалістичну, хоч і розраховану на дитячу аудиторію.
Насправді все не так погано. Поки що вони екранізують твори, назви яких у нас мало кому можуть щось сказати. Але колись дійде черга і до улюблених казок нашого дитинства – куди ж вони дінуться. Хто відмовиться подивитись, як розправляється з грабіжниками комп’ютерний Карлсон, за плечима у якого не тільки пропелер, а й 150-мільйонний бюджет? Або поспостерігати за Вінні-Пухом, анімованим за тією ж технологією, що й Голлум з Кінг-Конгом? Отож бо.
Сказане зовсім не значить, що автор рецензії щось має проти кіно, розрахованого на аудиторію віком 12-14 років. Такі фільми теж потрібні, причому, можливо, навіть більш потрібні, ніж стрічки для дорослої публіки – рівень впливу на свідомість зовсім інший. Просто раніше режисери, які працювали у супервидовищному кіно для сімейного перегляду, не лінувались вигадувати щось цікаве і для дорослої публіки, – деякі картини Спілберга та його учнів з 80-х можуть бути яскравими прикладами. Сучасні постановники лінуються. Чи то вважають, що нинішній тінейджер у будь-якому випадку свою місію виконає, привівши батьків на сеанс стільки разів, скільки забажає. Чи то думають, що дорослий глядач, як баран на пасовище, піде поглянути на спецефекти, навіть якщо вони не першої свіжості і нової сторінки у жодному разі не відкривають.
Авторам “Мосту” забракло того, чим у повній мірі обдаровані їхні герої, – фантазії. Адже були передумови для створення видовища по-справжнього феєричного, нестандартного, в якому реальність казкову важко відрізнити від справжньої. У фільмі є, наприклад, чудова сцена, в якій фантазія Леслі, яка читає свій твір перед класом, набуває спецефектних обрисів – така собі перемога уяви над буденністю. Інший добрий момент – поява гігантської істоти, яка напрочуд нагадує страшну, але не до кінця злу школярку, яка час від часу тероризує головних героїв. І все, що залишалося, – це не давати фантазійні епізоди як нарізку необов’язкових кількахвилинних сцен з тролями і ельфами, а побудувати навколо них окрему сюжетну лінію, яка б займала не менше екранного часу, ніж та, що відбувається в реальному часі. Нехай для цього потрібно було б трохи далі відійти від оригінального тексту, але воно було б варте того.
Напрошується порівняння з так само дитячою “Безкінечною історією” Вольфганга Петерсена, яка, залишаючись обома ногами на землі (шкільні та інші епізоди з реальності), все ж таки давала набагато більше простору “над головою”. Автори ж “Моста в Терабітію” ніяк не можуть відірватись від землі і віддатися польоту фантазії, хоча в сюжеті є для цього більш ніж достатньо причин. Тому з персонажів фільму вони більше нагадують не фантазерку Леслі, а батька Джесса, старанного роботягу, для якого усі ці казки – це щось зовсім не важливе і не дуже цікаве.