Що ж, це дійсно щось новеньке для цього кіносеріалу. Незважаючи на те, що бажання зробити якісне кіно і жага заробити побільше грошенят, розбивши останню екранізацію на дві частини, співіснують у задумі 50х50, ця картина принаймні не схожа на надцять попередніх серій.
Той, хто не читав книжки, а лише бачив попередні фільми, буде здивований, а той, хто (мабуть, такі теж бувають) спробує почати знайомство з кіносеріалом з даної частини, взагалі нічого не зрозуміє. Тим не менш, зовсім не позбавлена недоліків стрічка вийшла на зовсім інший рівень, вирвавшись за межі Гогвартсу з його затишним світом. За один хід злі сили перетворюють привітний і відносно безпечний світ чарівників на власну Імперію, від якої сховатися важче, ніж від галактичної. Троє головних героїв вперше опиняються у ролі втікачів, яким нікуди йти і нікому довіритися. У них є лише нарис плану дій, який відразу ж заносить їх у глухий кут, і найціннішу з кінематографічної точки зору (не з точки зору любителя літніх блокбастерів) частину фільму трійця проводить у майже екзистенційному стані відчаю, смутку і невпевненості на тлі красивих, але теж невеселих англійських краєвидів.
Цей досить великий сюжетний шматок дає можливість проявити себе центральному тріо акторів, ставлячи їх давно знайомих героїв у ще небачені емоційні ситуації. Тут навіть Руперту Грінту є що грати, оскільки його персонажу доводиться мати справу з комплексом, який, швидше за все, сидів у ньому з першого дня знайомства з Гаррі. Непогано грає і [Редкліфф->daniel-redkliff], не кажучи вже про [Емму Вотсон->emma-watson], чия Герміона робить у фільмі, ще на початку, мабуть, найскладніший вибір з усіх героїв, а потім продовж картини балансує між звичною діловитою впевненістю і гіркою безпорадністю, яка поступово виходить на поверхню.
Сцени з перегонами натомість виглядають досить блідо, тому що в них часом важко зрозуміти, що ж саме відбувається. Файнс у ролі змієподібного “короля пітьми” знову виглядає злом не страшним, а просто дивакуватим і занадто абстрактним, платонічним, особливо у порівнянні з жінками, які дійсно роблять на екрані дуже погані речі, – Долорес Амбрідж у виконанні завжди чудової Стаунтон і блискучою у своїй маніакальній кровожерливості Белатрісою [Бонем-Картер->helena-bonham-carter]. Нагнітання мороку у фіналі зроблено непогано, але жодна з похмурих сцен не перевершує анімаційний епізод, що ілюструє легенду про трьох братів у найкращих потойбічних традиціях Бертона.
Підсумок: найбільш нестандартна частина серіалу може здатися затягненою і майже позбавленою яскравих казкових подій, проте плюсів у ній не менше, ніж мінусів. Бажаючим побачити вирішальні двобої добра зі злом доведеться чекати півроку на останню частину.