Жили-були дві подруги. Повні протилежності, тому дружили сильно. А потім у обох життя стало ілюстрацією до пісні “Одолжила, одолжила” – оригінальна назва, до речі, обігрує саме поняття “позичити”, а зовсім не “напрокат”. Спочатку розкутіша і сміливіша з двох прихопила хлопця, який погано лежав, а сором’язлива “хороша дівчинка” тихенько поплакала, але відступила відразу, оскільки звикла це робити, ще й щастя побажала. Через шість років вони помінялись ролями.
Нагадує дамський роман, правда? Що ж, це і є дамський роман, точніше його екранізація. Як екранізація фільм цілком вдалий, тому що передає властивості першоджерела. Наприклад, одна з головних відмінностей подібних творів – відсутність того, що можна назвати чоловік; є лише кілька ходячих стереотипів, на тлі яких вигідно виглядають героїні. Є “найкращий друг героїні” – тут він навіть не гей, але вдає гея, різниця умовна. Є “бабуїн”, у якого в голові лише секс, з мозком якось не склалося. І є “манекен”, тобто, е-е, мрія головної героїні. Він чудово виглядає, мило розмовляє, але йому, таке враження, все одно, кого кохати. Такого потрібно “завойовувати”, а вдалося – то він з тобою і буде, як цуцик, без заперечень. Те, що він під час остаточної розбірки між вже-не-дуже-подругами просто ховається у ванні, про щось-то свідчить.
От і виходить, що у маленькому світі, створеному авторкою роману Емілі Гіффін, править бал жінка. Екранний час ділять між собою самозакохана Дарсі ([Кейт Хадсон->kate-hudson]) та тихенька Рейчел (Дженніфер Гудвін). Дарсі – одна з тих, хто живе з відчуттям, що планета крутиться навколо них. У першій половині фільму Хадсон добре впоралася із завданням втілити персонаж, який хочеться придушити (а це було саме те завдання, яке ставила перед нею роль). Смішна річ: суперлиходій у бойовиках чи комікс-фільмах може вбивати і намагатись захопити світ, але за рівнем неприязні він і близько не наближається до добре знайомого типажу “шкільної королеви”, яка вже давно не школярка, але вперто нав’язує таке сприйняття усім оточуючим, і яка навіть не помічає, що ставиться до інших наче до купки зрозуміло чого – для неї це нормальна річ. У другій половині до цього портрету додаються несподівані нотки сумнівів та вразливості, і сцени, в яких Дарсі нагадує то людину, то не зовсім, чергуються до самого фіналу, над яким слід поставити заголовок “У кожного своє щастя”.
Рейчел у виконанні Гудвін – єдиний персонаж, який проходить можна сказати еволюцію у картині. Від невпевненої в собі все-ще-дівчини-в-душі, яка почувається чужою на власному дні народження, – до жінки, яка знає собі ціну і не боїться приймати непрості рішення. При цьому не шукає легких шляхів: на відміну від інфантильної подруги, вона робить деякі дорослі вибори, що заслуговують на повагу. Вона може, наприклад, сильно вплинути на рішення коханого, розкривши деякий недавній обман, але не робить цього – їй потрібна перемога чесна, не через дискваліфікацію суперниці.
Фільм можна характеризувати як якісну романтичну комедію з феміністичним ухилом: зазвичай у подібному жанрі обидві статі мають рівні за важливістю ролі, але не в цьому випадку. І не те щоб його протипоказано дивитись чоловікам: просто треба розуміти, що саме дивишся. У плані акторства є як мінімум дві гідні роботи, і коли не дуже освічена героїня Хадсон говорить “У нас з Маркусом чудова генетика”, маючи на увазі “хімію”, це таки смішно.