Один з найбільш амбіційних кінопроектів року міг завершитися або великим успіхом, або гучною поразкою. Насправді ж, як не дивно, вийшло не перше і не друге, але все ж таки ближче до першого – не шедевр на століття, але якісне і, без сумнівів, цікаве кіно, що примушує мислити, проводячи паралелі між різними сюжетними лініями.
На початку фільму, коли весь час чергуються фрагменти шести історій, виникають побоювання, що стежити за ними буде складно, але вони швидко розсіюються: шматки стають довшими і детальнішими, місця дії і особи персонажів вказані стисло, але завжди зрозуміло. Те, що різні лінії весь час чергуються, навіть йде картині на користь, бо вони не всі однаково цікаві і не всі однаково добре розроблені, – а у цьому варіанті не один шматок, так інший дозволяє стрічці втримувати глядацький інтерес.
“Щоденник Адама Юїнга” розповідає про несподівану дружбу між багатим юристом і рабом, що втік. Теми довіри і терпимості звучать емоційно, але Хенкс трохи переграє у ролі слизького лікаря, лиходія сюжету.
“Листи від Зедельхема”, історія молодого композитора-гея, – одна з найкращих ліній фільму, в якій багато точних спостережень на теми творчості, стосунків між поколіннями, залежності і кохання. [Броадбент->jim-broadbent] та Бен Вішоу у своїх спільних сценах створили невелике диво.
“Перша загадка Луїзи Рей” – трилер про розслідування закулісних темних справ корпорацій у стилі “Китайського синдрому” та інших “викривальних” фільмів 70-х. [Беррі->halle-berry] чудова у ролі журналістки – взагалі, слід визнати, що у цьому фільмі вона переграла Хенкса. Напевно, тому, що у Тома тут більшість ролей гострохарактерні, з комедійними тонами, і часом страждають від не завжди бездоганного гриму. В результаті чого емоційним центром картини стали образи Беррі.
“Жахливе випробування Тімоті Кавендіша” – найбільш комедійна з історій, щось на кшталт пародійного варіанту “Польоту над гніздом зозулі” з власною сестрою Ретчед (Х’юго Вівінг, який грає негативних персонажів в усіх шести сюжетах). Броадбент знову ж таки впорався з роллю блискуче, також слід відзначити Гранта і [Сарандон->susan-sarandon], і є причина, чому усі критики запам’ятають епізодичного персонажа Хенкса.
“Молитва Сонмі-451” могла б стати ядром фільму (у будь-якому випадку, для багатьох глядачів вона буде у картині найцікавішою), якби не деякі проблеми. Її знімали Вачовськи, і візуальний ряд та крутизна головного героя у ній нагадують про [“Матрицю”->matrix], а революційні теми – про [“V значить Вендета”->v-for-vendetta] (не кажучи вже про класику антиутопій), тому сприймається сюжет як подвійне повторення пройденого. Хоча могло бути гірше: якби Сонмі зіграла Портман, як планувалося, це було б вже потрійне повторення. Дуна Бей грає переконливо, та й емоційне послання у сюжеті є, і все ж таки з усіх він здається найбільш комерційним, даниною голлівудським смакам.
Нарешті, остання, постапокаліптична, історія теж нагадує окремі зразки жанру, проте завдяки спільним зусиллям Хенкса і Беррі гідно завершує (в епохальному плані) різнорідну сагу.
Деякі теми фільму лежать на поверхні (роль особистості в історії, зміни, які вона може принести, якщо не буде коритися існуючому стану речей), інші потрібно відшукувати, аналізуючи, який зміст вкладено саме в такий спосіб чергування фрагментів розповідей. Але це вдасться зробити, швидше за все, під час другого чи третього перегляду, тому що перший повністю піде на оцінювання вражаючого візуального ряду, пошуки знайомих акторів під часом товстим шаром гриму і спостереження за їх грою.
Підсумок: кіно довге, не шедевр, але варте уваги, бо примушує мислити, порівнюючи долі героїв у різні епохи і різних обставинах. Не всі сюжети рівноцінні, але зусилля режисерів та акторського складу не дають нудьгувати протягом майже трьох годин перегляду.