Робін Гуд (Robin Hood / Робин Гуд: Начало). Історичний бойовик. США, 2018. Режисер Отто Батерст. У ролях: Тарон Еджертон, Джеймі Фокс, Ів Х’юсон, Бен Мендельсон, Джеймі Дорнан, Пол Андерсон, Тім Мінчін, Ф. Мюррей Абрахам.
З 29 листопада стрічку “Робін Гуд” можна переглянути у Львові у комплексі “Планета кіно”.
Повернувшись з хрестового походу, Робін з Локслі (Еджертон) бачить, що його замок конфіскований шерифом Ноттінгемським, а кохана Меріан живе з іншим чоловіком. Разом з мавром Джоном (Фокс) герой вирішує боротися з несправедливістю…
Часом виникає бажання скласти список сюжетів та персонажів, за які кінематографістам братися вже не варто. Найкращі фільми з цими сюжетами вже знято, найкращі (принаймні для цих персонажів) актори ці ролі вже зіграли, і усе, що можна робити наступникам, – знову й знову доводити, що саме ті фільми і актори були найкращими і досягти їх рівня не вдасться нікому. Єдиний вихід – почати змінювати сюжет і персонажа, спочатку частково, а потім і повністю, так, що у того, що виходить в результаті, вже й немає сенсу бути саме цими сюжетом і персонажем.
Найкращі кіношні Робін Гуди – це Еррол Флінн та Борис Хмельницький, і навіть Коннері, Костнер та Кроу не змусили публіку усього світу забути про Флінна (не останньою причиною було те, що їх картини значно слабші). У Еджертона шансів на цьому полі бою абсолютно ніяких немає, тим паче що його персонаж більшу частину фільму є слухняним учнем, що просто робить наказане мавром, коли ж настає час йому стати лідером, він виглядає абсолютно непереконливо (нарід іде за ним тільки тому, що так написано в сценарії). Мендельсон (відтепер черговий спеціаліст “фабрики мрій” з ролей поганих хлопців) у ролі шерифа більш органічний, але він однозначно програє у порівнянні з Рікманом з “Принца злодіїв”. Порівнювати Ів Х’юсон з Олівією Де Хевілленд та Одрі Хепберн взагалі недоречно. Найгірше ж навіть не те, що усі перелічені актори програють у порівнянні з попередниками, а відсутність спроб з їх боку хоч якось виділитись, запам’ятатись. Це стосується і акторів, яким дістались ролі персонажів “нових” (тобто змінених до невпізнанності старих), Фокса та Дорнана, і якщо від другого цього слід було очікувати, то перший міг би і трохи напружитись.
Щодо фільму в цілому – ще одна спроба осучаснити класику, прямолінійна і малоцікава. Битва в пустелі нагадує сучасні з військових стрічок, тільки стріли замість куль (хоча працюють майже так само). Декорації у більшості випадків примушують згадати рівні відеоігор. Костюми провідних персонажів виконані у відчутно сучасному стилі. Інтрига про змову між шерифом і кардиналом з метою продовжувати війну абсурдна для часів, де відбуваються події. А найгірше – оргія, що святкує приїзд кардинала, нагадує аналогічні Капітолію з “Голодних ігор”. Загалом, те саме, що робив би Базз Лурманн, якби захотів знімати “Робін Гуда”, тільки без справжнього авторського стилю й фантазії. Дії багато, проте, як і акторські роботи, жодна з екшн-сцен по-справжньому не запам’ятовується. Фінал з усіх сил намагається прокласти шлях до сіквела, хоча він – це вже зараз зрозуміло – навряд чи трапиться.
Що ж можна сказати про це кіно хорошого? Принаймні воно веселіше, ніж похмуро-нудний “Робін Гуд” Скотта з Кроу (в якому було не менше нісенітниць, попри серйозне обличчя), тому легше переглядається. Та й дехто знайде у картині відголоски певних наших реалій сьогодення – несправедливі податки, військовий стан, яким можна виправдати будь-що… Тому цілком можливо, що декому з глядачів цей безкомпромісно-бунтівний “Робін Гуд”, незважаючи на усі недоліки, навіть припаде до смаку.