Глиноликий (Clayface / Клэйфейс). Фантастичний фільм жахів. США, 2026. Режисер Джеймс Воткінс. У ролях: Том Ріс Харріс, Наомі Еккі, Макс Мінгелла, Едді Марсан, Дейвід Денсік, Джошуа Джеймс, Жуана Рібейру, Сет Томас, Ненсі Керролл, Тім Фарадей, Наомі Тодд.

Метт Хейген (Ріс Харріс) живе казковим життям, поки ревнивий мафіозі не ріже йому обличчя, ставлячи хрест на багатообіцяючій кінокар’єрі. Свій порятунок актор бачить в дослідженнях доктора Кейтлін Корр: її нанобіти можуть відновлювати людське тіло, однак їх можливості і потенційні загрози ще не вивчені…
Майстер жахів Майк Фленаган заявив про бажання створити фільм жахів про Клейфейса у січні 2021 р., але назустріч йому пішли тільки у березні 2023-го. “Зелене світло” проекту дали у грудні 2024 р. Фленаган вигадав сюжет і написав сценарій, але не зміг стати режисером стрічки через зайнятість новим “Екзорцистом” і міні-серіалом “Керрі”. Серед можливих постановників згадувались Х. А. Байона, Деміан Рунья, Джефф Водлоу. 21 лютого 2025 р. запросили Воткінса, який і став режисером. Подейкували, що один з претендентів на головну роль – Денієл Редкліфф. На початку червня проби проходили Джордж Маккей, Том Блайт, Джек О’Коннелл і Лео Вудалл, однак продюсери вирішили розширити коло пошуків. Пізніше у тому ж місяці був вибраний Том Ріс Харріс. Зйомки почались 31 серпня 2025 р. в Ліверпулі під робочою назвою “Корінфяни”. Готемський транспорт зберігався в колишній поліцейській дільниці. Будівля суду на Дербі-сквер зіграла роль готемської лікарні, Центральна бібліотека Ліверпуля стала будівлею Кримінального суду, а частина Норт-Джон-стріт – готемськими доками. Робота також проводилась у Волласі і в передмісті Нью-Брайтоні; звуком займались на “Лівсдені”, англійській студії “Ворнер Бразерс”. 1 листопада зйомки було завершено. Візуальні ефекти створила компанія Framestore.

Продюсери і режисер з самого початку визначили для фільму дві категорії аудиторії. Перша – фани коміксів і їх екранізацій, Бетмена, готемського світу і навіть конкретно Клейфейса. Друга – прихильники жанру фільмів жахів, зокрема боді-хоррора. При розробці візуального ряду стрічки орієнтувались переважно на кольорову гаму нью-йоркських вуличних фотографій 1970-х, 1980-х і 1990-х. Незважаючи на те, що картина є частиною нового екранного DC Universe, в плані відсилок в ній запропоновано всього дуже небагато і таким чином, щоб не відволікати від сюжету незацікавлених в подібному глядачів.
Ті, хто очікували побачити повноцінний ігровий аналог коміксових чи анімаційних походеньок заголовного персонажу, були переважно розчаровані: творці стрічки зовсім не розгулялись по повній програмі видовищного потенціалу матеріалу – і в плані фантастичних метаморфоз, і в плані масштабних руйнувань. Причин у такого підходу дві – спроба дотриматися відносної реалістичності, не пірнаючи глибоко в мультяшність (інтонація і теми начебто серйозні), і вельми скромний бюджет. Клейфейс в його остаточній формі глиняного колоса з’являється лише в останні екранні хвилини (і при цьому просто реве), тому його фірмового шаленства в меню немає; перетворення частин тіла на різну зброю є, але в дуже скромних дозах (наприклад, коли Метт вбиває бандита рукою-булавою, ми бачимо в основному його тінь).

Картина однозначно заслужила жорсткий рейтинг R (за кров, насилля, лайку тощо). Специфіка суперсил Глиноликого дала авторам стрічки можливість демонструвати унікальні способи вбивства: Хейген душить жертв, засовуючи їм руки в горлянку чи поглинаючи їх в себе (і цитуючи при цьому “Хрещеного батька-2”), і в класичному стилі Клейфейса трощить черепи перетвореною на булаву рукою. Ріс Харріс схожий на молодого Малколма Макдавелла і в сценах, де персонаж починає отримувати задоволення від процесу, виглядає зловісно переконливо. Однак найбільш моторошною і майже болісною для глядача вийшла сцена, де Метт ріже собі очі ножицями в літаку під час турбулентності. Кіно цілком здатне породити у вразливої публіки певні фобії, а саме страх голок, крові, польотів і безвідповідальних лікарів.
Те, що фільм про Клейфейса вийшов театром одного актора, можна вважати свого роду закономірністю. На жаль, усі персонажі, за винятком Хейгена, який теж не претендує на нечувану глибину характеру, одновимірні і малоцікаві. Еккі старається, але нічого вартого уваги не може зробити з роллю прогресивної вченої, яку полінились чи побоялись зробити хоч скільки-небудь нестандартною. Джон Борреллі (Макс Мінгелла), наречений Кейтлін, який зовсім випадково виявився чесним поліцейським детективом, настільки не прописаний, що всі спроби авторів влаштувати любовний трикутник приречені на поразку. Особливо прикра втрачена можливість з головним кривдником Хейгена: треба було зробити ним одного з відомих готемських гангстерів з коміксів, подавши його як серйозну загрозу не без темної харизми, а не як типового бандюка, не вартого навіть згадування.

Повторення успіху “Джокера” не сталося і не могло статися з цілого ряду причин. У одного багате минуле у всіх різновидах масової культури, тоді як другий на кіноекрані з’являється вперше, за глибиною та різноманіттям змісту дві картини і близько не стоять поряд, і Ріс Харрісу навіть в його найкращі моменти далеко до Хоакіна Фенікса, як до Місяця. Однак при цьому “Глиноликий” робить важливу справу: слідом за “Ліхтарями” демонструє, що новий всесвіт DC може – і повинен – бути багатожанровим.