“O, прилинь ізнов, од нової туги. Серце урятуй, сповни, що бажаю. Поспіши мені, вірна помічнице, На допомогу”… Цей віршований крик душі до Афродіти – крихітна часточка досить великого поетичного спадку Сафо Мітіленської, більша частина якого згинула у віках завдяки невтомним ревнителям віри, які знищували все, що стосувалось людської плоті, задоволення бажань та отримання радості від життя зараз, а не після смерті. З творів десятої музи, як її називав свого часу Платон, до нас дійшло менше двох сотень різних уривків і всього один повний вірш, але навіть цієї краплини вистачило, аби вже більше двох з половиною тисяч років бентежити дослідників та прихильників грецької культури. Більше того, Сафо опосередковано подарувала цьому світові два нових терміни, один з яких відомий лише знавцям, а інший чи не кожній людині на планеті – це сапфічна строфа та лесбійське кохання.
