Ще великий Чаплін, знімаючи свого незрівнянного “Малюка”, розумів: бездомний з дитиною – безпрограшний варіант. Це чудово розуміють і сучасні голлівудські продюсери: якщо щось за майже століття у смаках глядача змінилося, то тільки не це – сюжет такого типу завжди знайде шлях до серця. Тому вони ризикують вкладати гроші і зірок в екранізацію, як запевняють, цілком реальної історії, незважаючи на сумнівний кінематографічний потенціал проекту.
Перш за все тут досить бідна драматургічна основа. В історії Кріса Гарднера, точніше, тій її частині, яка на екрані займає години дві, замало не те щоб цікавих, а просто подій. Ми багато разів бачимо повторення одного й того самого: Кріс носить по лікарських офісах свої апарати, Кріс бігає за волоцюгами, щоб забрати вкрадені апарати, Кріс телефонує, Кріс намагається завоювати довіру клієнтів. Виглядає усе це досить монотонно, оскільки жодної думки, крім “Щоб вижити, треба крутитися” за цим не простежується, і нічого нового до характеру головного героя усі ці моменти не додають.
Це і є головна проблема, коли Голлівуд намагається підлаштувати під свої канони кусачу реальність. Реальність малокінематографічна – звичайно, якщо це не молодий Скорсезе блукає з кінокамерою злими вулицями Нью-Йорка 70-х. Тому її найчастіше “розбавляють” додатковими мелодраматичними, іноді відверто “мильнооперними” поворотами. В “У гонитві за щастям” цього робити не стали – майже, це добре і навіть чесно. Але якщо цей період життя Кріса Гарднера містить не більше двох-трьох важливих подій, то чому б не розширити показаний у фільмі період? Можливо, відтворити його перші роки у великому місті, або ще краще, показати його перші роки на новій посаді? Показати, як змінює чи не змінює успіх таку людину?
Подібний аспект не завадив би фільму, який намагається бути, крім усього іншого, дослідженням феномену успіху. І деякі моменти тут простежені непогано. Контраст між усміхненими обличчями, що ллються рікою з біржі, і чергою біля притулку, яка нічого, крім смутку, не викликає. Реакція босів, коли Гарднер каже їм, що потрапив до в’язниці, бо не заплатив штрафи. Взагалі сама ситуація, подвійне життя, коли чоловік, з одного боку, ночує на вулиці, а з іншого, намагається вдавати з себе успішну ділову людину. Це проза життя – капіталу неусміхнені, неуспішні люди непотрібні, вони ніби просто не існують. І ще одна характерна і, мабуть, необхідна риса успішного капіталізму – можна як завгодно добре ставитись до когось як до людини, дружити сім’ями і таке інше, але це не матиме жодного значення при прийнятті рішення щодо бізнесу. Таких емоціями не проймеш, їх можна або вразити досягненнями, або просто зацікавити, наприклад, склавши кубик Рубіка. Усе це є в стрічці, але на серйозне дослідження вона все ж таки не тягне.
Стати чимось більшим, ніж простою мелодрамою, фільму не дає ще й образ головного героя. Найкраще, що у ньому є – любов до сина, її дійсно в усій красі демонструє велика кількість добре зіграних обома Смітами і цілком зворушливих сцен. І не слід забувати чудовий “макмерфіанський” момент, коли Кріс перетворює для сина на веселу гру ніч, проведену на підлозі туалету в метро. Щодо ж усього іншого… Гарднер старанний, розумний, завзятий, ще раз старанний – і це все. Одні суцільні плюси, на які відповісти хочеться по Станіславському – не вірю. Янголи не ходять по землі і не ночують у притулках – просто саме таке життя не сприяє прояву янгольських сторін душі. Образ реальної людини фактично не виходить за межі штампу, хоча й професійно написаного і якісно зіграного. Дати за це “Оскар” і не могли.
Це кіно я ще не дивився. Проте найкращим, найпрекраснішим фільмом типу “бездомний з дитиною”, з тих що я бачив, безперечно є “Curly Sue” (“Кучерява Сью”) з Джеймсом Белуші та чудовим дитинчам у виконанні Елісон Портер. Обов”язково перегляньте це кіно. Його можна дивитись безліч раз, насолоджуючить чудовою грою акторів, сюжетом…
– Біл пішов.
– Він залишив записку, кільце чи щось подібне ?
– Ні.
– Значить, повернеться.