Рататуй: Маестро з хвостом

“Відкриття нової страви дарує людству незрівнянно більше щастя, аніж відкриття нової зірки” – так сказав одного разу відомий цінитель смачненького Жан Антельм Брілья-Саварен, котрий так любив куховарити, що його ім”я дали одному з сортів сиру, якими так славиться Франція. До речі, де сир – там і миші, чи принаймні щурі, ці, для багатьох людей, мерзенні і брудні створіння, які просто несумісні з людськими продуктами, хіба що з тими, що вже на смітнику. Тут також не обійшлося без них, хоча в новому тисячолітті все інакше – днями відбулося відкриття нового “ресторану” французької кухні відомої на весь світ мережі ресторанів панів Діснея та Піксара, куди шеф-кухарем було запрошено пана Ремі – найсправжнісінького пацюка. Здавалося б – як це можливо?

“Скажи мені, що ти їси, і я скажу, хто ти” – сказав іншого разу пан Жан Антельм неначе саме про цей випадок. На відміну від своїх родичів щурів, пан Ремі – відомий в щурячому світі гурман, який до того ж має здібності чаклуна куховарства і поета кулінарії, чудово знається на приправах, розрізняючи найменші відтінки ароматів, і може зробити з будь-якого звичайного рецепту шедевр. Навчений куховарити в стилі Тарзана – за телепередачами та кухонною книгою, завдяки примхливій долі він отримав шанс довести свою майстерність в Парижі – світовій столиці пахощів, одягу та їжі, в тому самому ресторанчику, власника якого стільки раз бачив в ящику з рухомими картинками. Саме з ним нам і доведеться познайомитись ближче.

Отже, новий “ресторан” зі смачною назвою “Рататуй”. Як театри з гардеробу, так ресторани починаються з імені – назва овочевого рагу родом з Провансу говорить сама за себе: тут можна посмакувати французькими стравами, в той же час можна не соромитися за відсутність смокінга та золотої кредитної картки, оскільки ресторан не претендує на місце поруч з дорогими паризькими “Arpege” чи токійськими “Aragawa” – тут все просто і скромно. Інтер’єр “Рататуя” розроблено в класичному французькому стилі з фірмовою піксарівською ретельністю – він доводить, що жодної копійки з коштів, витрачених на відрядження до Парижу своїх спеціалістів з дизайну не було витрачено даремно, кожна дрібниця продумана і нічим не порушує загальну гармонію. Чудовим доповненням стає знайома усім легка французька інструментальна музика, яка звучить тут майже весь час. Відвідувачів зустрічає сам творець, Бред Бірд, неодноразовий номінант та лауреат найвищих міжнародних премій в галузі ресторанного мистецтва “Оскар” і BAFTA за створення закладів кухні американської – “Суперсімейки” та “Сталевого гіганту”, в останньому з яких відчутний вплив відомого гастрономічного генія Хайяо Міядзакі та його “Літаючого острова Лапута”.

Як людина, яка віддає улюбленій справі всього себе, Бред не лише керував будівництвом, а й сам створив меню, яке він люб’язно пропонує гостям. З першого погляду видно, що більша його частина віддана стравам від Ремі, тоді як інші робітники кухні залишились осторонь, в його тіні, і їх роботі не приділено достатньо уваги, на яку вони заслуговують: усі без винятку – від злого генія пана Шкуродера, який ніби щойно прийшов з дитячого кафе “Аладдін” до офіціанта Лінґвіні, котрий за всіма ознаками є близьким родичем власника казкової кав’ярні “Карлик Ніс”. Втім, робітників багато, а маестро один, і це – неперевершений Ремі: кожен, хто тримав вдома пацючка відразу впізнає найдетальніші риси його народу – від рухів і звичок до зворушливого рожевого носика, при погляді на якого відразу спливає в пам”яті ще одна кулінарна мудрість Жана Антельма: “Нюх і смак – фактично одне комплексне почуття, лабораторія виникнення якого знаходиться в роті, де ніс відіграє роль димаря”. До речі, про запахи – варіант їх передачі гостю примушує заплакати гіркими сльозами Жана-Батіста Ґренуя, власника моторошної забігайлівки “Парфумер”, що про неї ходять чутки, ніби-то гарненьким дівчаткам там краще не знаходитись. Адже передані вони так, що суть зрозуміє навіть людина з останньою стадією нежиті.

“Стіл – єдине місце, де люди не нудьгують з першої ж хвилини” – це знову маестро Брілья-Саварен. Нудьгувати і справді не вийде – подано фірмову страву від маестро гастрономії і можна розпочати дегустацію. Оформлення – вище будь-яких оцінок. Смак головної складової страви – сюжету – дуже нагадує бізнес-ланч в пабі “Змивайся”, але йому додає пікантності “проблема батьків та дітей” та ще один фірмовий секрет пана Піксара – справді якісний, без неприємних запахів, гумор. Ледь відчутні тони такої специфічної приправи, як мораль, невміння працювати з якою робить страву абсолютно непридатною до вживання, чим грішать багато інших шеф-кухарів, підсилюють загальний букет смаку. Все разом – дуже яскраво, виразно і неймовірно смачно – як будь-який рецепт від пана Піксара, лише цього разу створений з французькою специфікою, котра додає навіть таким звичним стравам, як “рататуй” приємного шарму і непідробного смаку. Отож ситий і задоволений ваш покірний слуга вважає, що ви ще не раз повернетеся до цього затишного ресторану, щоб відчути часточку Франції, якою намагалися поділитися власники нового закладу, та помилувати око гарним оформленням.

“Коли ми вже приречені їсти, то давайте це робити добре” казав Брілья-Саварен, і я з ним цілком згоден. Bon appetit!