Є щось дивне у перегляді фільму, два головні герої якого майже дві третини стрічки не те щоб не з’являються в жодній спільній сцені, а взагалі не підозрюють про існування одне одного. З одного боку, можна звинуватити Рідлі Скотта у бажанні виділити однакову кількість екранного часу обом зіркам – воно є цілком виправданим в очах чиновників від кіно, але до мистецтва відношення взагалі-то не має. А з іншого, у цьому можна побачити на кілька грамів амбіційніший задум – прагнення свідомо розділити дві складові, з яких складається поширене у наш час поняття “американська мрія” (не даремно нам про нього нагадували в рекламному ролику), а саме успіх і порядність, між двома персонажами, у яких немає нічого спільного – крім того, що обоє вони справжні особистості, які жодної секунди не сумніваються у своїй правоті. (Про важливість другої складової свідчить крилатий вислів, який пропагується, принаймні на словах, в Америці не перше століття: “Злочин не приносить прибутку”.)
З одного боку – успіх, Френк Лукас. Класичне втілення “американської мрії” – досягнув усього завдяки старанню, наполегливості і вмінню знаходити свіжі ходи (купувати наркоту у Бангкоку і перевозити її в трунах для того часу було справжнім ноу-хау в цій галузі). Не раз і не два саме він буде у фільмі ходячим втіленням мрії про успіх, до якої він, за класично американськими поняттями, до речі, набагато ближчий, ніж більшість зірок шоу-бізнесу чи спорту, що обирають розкішний спосіб життя. Френк чесно робить свою справу (продає товар кращий, ніж у конкурентів, за ціною, нижчою, ніж у конкурентів – це за сучасними мірками утопія і нонсенс, але звучить красиво), він зразковий сім’янин, піклується про абсолютно усіх своїх рідних (хоч і без жодних вагань вчить братів та кузенів розуму стусанами чималого ступеня кривавості), ходить у церкву з мамою, щонеділі відносить квіти на могилу покійного покровителя і вчителя життя. Він намагається не кидатися в очі (якби не подарована дружиною дурна шуба, його, мабуть, досі ніхто б не помітив), і це неабияка частина привабливості образу, хоча є й інші. В кадрі він нікого не зраджує, а вбиває лише тих, хто йому відверто протидіє – проте вбиває без жодних вагань і докорів сумління, нагадуючи цим молодого Віто Корлеоне у виконанні Де Ніро. Наслідки його бізнесових справ у кадрі з’являються, і то ніби випадково, раз чи два. Немає жодних сумнівів, що для вихованого на “Бригадах” покоління саме він буде справжнім позитивним героєм.
З іншого боку – порядність, Річі Робертс. Причому порядність ця в чітко жанрових межах – до стосунків з жінками, наприклад, вона відношення не має. Однак що стосується чесності перед законом – тут пан Робертс справжній взірець, за що його й не люблять інші представники закону. І, попри це і сказане у першому абзаці, все ж таки зрозуміти, для чого він присутній на екрані у першій половині фільму, дуже важко – настільки відірваною від реальності тотальної корупції світу Френка Лукаса здається його особистість. У нього як персонажа справжня мета з’являється у середині картини, коли інтерес до нього вже встиг знизитися майже до нуля. У даній стрічці Робертс набагато краще спрацював би як яскравий персонаж другого плану з небагатьма влучними сценами: якщо викинути за межі сценарію нікому непотрібні сцени з напарником-наркоманом, дружиною, розлученням і друзякою-мафіозі, залишиться типаж майже інтригуючий, який для світу, в якому існують Лукас, його колеги і конкуренти, назавжди залишиться загадкою за межами розуміння. Бажання приземлити втілення чесності у даному випадку працює проти образу і його ролі в загальній концепції фільму.
В останні десять хвилин стрічки успіх і порядність нарешті зустрічаються на екрані і мало не тиснуть один одному руки від такого щастя. Момент, занадто переграний акторами і прописаний в сценарії майже насильно (ми всі нині знаємо, що Френк і Річі згодом подружилися, але ж це сталося не в перші десять хвилин і навіть десять днів знайомства), але в загальну концепцію він більш-менш вписується – успіх і порядність знаходять спільну мову, йдучи вдвох на певні поступки, і нарешті утворюють американську мрію для того… щоб посадити кількох продажних копів. Приїхали. Але то таке.
Трактовка двох головних образів першокласними акторами – на належному рівні, але не містить жодних несподіванок. Уявити Вашингтона в ролі, сповненій негативної харизми, після “Тренувального дня” так само неважко, як Кроу в амплуа втілення чеснот – отже, про “Оскари” можна забути. Міг бути шанс хіба що у Асанте в ролі мафіозі, проте вона занадто епізодична і в ній бракує характерних фарб – отже, шансів теж небагато.
Взагалі те, що цій професійно знятій, місцями розумній, але нічим не видатній стрічці передрікають “оскарівське” майбутнє, певною мірою розважає. Міф “Хрещеного батька” все ще живе у підсвідомості кіноманів, але гангстерських фільмів зараз знімають настільки мало, що майже кожну більш-менш масштабну роботу у цьому жанрі задовго до прем’єри зараховують в академічні номінанти. Жарт у тому, що гідних уваги фільмів у США зараз взагалі знімають настільки мало, що і у міцної, але нічим не видатної кримінальної драми є непоганий шанс – про це свідчать “Відступники”. Тож, похитавши головою і знизавши плечима, побажаємо успіхів “Гангстеру” – принаймні негативної реакції він точно не викликає.