Ностальгія – дивна річ. У неї проблеми зі смаком, пам’яттю та здоровим глуздом. Вона примушує з теплом згадувати про фільми не завжди естетичні і не завжди розумні, на які наступні покоління і не звернули б уваги, – просто тому, що у ті часи ми були молодими або зовсім юними. І вона надихає деяких акторів і режисерів, чия слава теж переважно залишилась у тих часах, періодично нагадувати про себе, знімаючи точнісінько те, чого від них чекають.
Саме цим кілька останніх років займається Сталлоне. Він зняв ще одного “Роккі”, ще одного “Рембо” – і пішло це далеке від кінематографічних висот щастя у прокаті набагато краще, ніж якби він це зробив років десять тому. У чому справа – у ностальгії чи в тому, що нових Шварценеггерів і Сталлоне “фабрика мрій” так і не породила, попри гучні заяви?
От і зараз Слай зняв те саме, чого від нього можна було чекати будь-коли, – бойовик. Причому запросив цілу купу давніх знайомих на кшталт [Лундгрена->dolph-lundgren] й [Робертса->eric-roberts], а також декого із зірок сучасних – [Стетема->jason-statham] та [Джета Лі->jet-li]. З одного боку, питання – що роблять ці двоє на зустрічі пенсіонерів, а з іншого – чи можна їх зараз справжніми зірками назвати? [“Аватарів”->avatar] та [“Сутінків”->twilight] у них в доробку немає. Сучасна зірка знімається в одному-двох хітах, далі світиться півтора-два роки, а потім зникає – тобто на мить орландо-блумне і згасне. От і виходить, що вікенд бійців, що згадують кращі роки, для Стетема і Лі виявився зовсім не найгіршим варіантом.
Про сам фільм можна сказати дуже небагато. Чистий клас “Б” на рівні сценарію: діалоги писав 14-річний хлопчак, а обидві романтичні лінії він довірив своєму 10-річному брату. Тобто у душі Слай залишається молодим, ми усі за нього раді. На вибухи кинули на кілька доларів більше, ніж у звичайних “бешках”, а от гроші на оператора і монтаж вкрали і пропили – в нічних сценах, а їх чимало, майже неможливо зрозуміти, хто де. Є моменти, заради яких варто усе це дивитись. Це повітряна атака Сталлоне і Стетема, двобій Лі та Лундгрена і, звичайно ж, зустріч трійці, сповнена самопародійних жартів. Ще з Робертса, як завжди, непоганий лиходій, і Рурк переконливий як типаж, готовий після короткої зав’язки знову пірнути у пияцтво і таке інше. Ось власне і усе – кіна небагато, решту справи зробить, якщо зробить, ностальгія.
1 коментар для “Нестримні”