Хоч Тарантіно і звернувся до нового для нього жанру вестерна, його фірмовий стиль не змінився. На глядача знову чекають екстравагантні персонажі, довгі напружені монологи, гра з жанровими стереотипами і, ясна річ, фонтани кетчупу.
Вдруге поспіль після [“Безславних покидьків”->inglorious-basterds] Тарантіно бавиться з історією, переписуючи її так, як йому подобається, – хіба що цього разу він робить це не настільки зухвало. Також у “Джанго” він працює з однією сюжетною лінією – історією звільненого негра-раба, який стає стрільцем. Власне, заголовний герой (як це досить часто буває) виглядає гостем у власному фільмі: [Фокс->jamie-foxx] зіграв непогано, але емоційна палітра у персонажа вельми обмежена – переважно гнів та ненависть. Значно більш виграшно виглядає відкритий Тарантіно [Крістоф Вальц->christph-waltz]. Його персонаж не так вже й сильно відрізняється від полковника Ланда – так само любить побалакати, приховуючи за вишуканою мовою смертельну загрозу – тільки цього разу зі знаком “плюс”, своєрідною шляхетністю і негативним ставленням до рабства.
Але якщо у “Покидьках” Вальц затьмарював усіх, то в “Джанго” у нього є двоє гідних противників, які у другій третині фільму впевнено перетягують ковдру глядацької уваги на себе. [Ді Капріо->leonardo-di-caprio] надзвичайно соковито зіграв дуже незвичного лиходія – расиста-рабовласника, “Леонсіо”, який, тим не менш, проголошує монологи про потенціал “чорної” раси, у якого до того ж коханка і “батьківська фігура” – негри. Епізод з черепом займе гідне місце у колекції тарантінівських монологів, і не можна не помітити, що персонаж (якою не була б його доля) у стрічці залишається непереможеним. Другий яскравий типаж – домашній раб Стівен, який насправді тримається з хазяїном як рівний (як мінімум). [Джексон->samuel-l-jackson] створив неоднозначний образ остаточного результату дії расистської системи – негра, який всією душею ненавидить негрів.
Незважаючи на чималий хронометраж, картина переглядається дуже легко і починає трохи буксувати лише в останній чверті, коли Вальц і Ді Капріо зникають з екрану, – проте й тоді справу рятують майстерно знята стрілянина і неодмінні ріки крові. Неможливо не згадати про операторську роботу і чудовий саундтрек, як і про звичні тарантінівські фішки – помітні і не дуже кіноцитати, колоритні деталі, давно забуті кумири в епізодах.
Підсумок: один з найкращих американських фільмів 2012 р., який залишить байдужими хіба що великих нелюбителів вестернів і тем расизму й рабства. Для усіх інших – це дуже смачний кінематографічний біфштекс з товстим шаром кетчупу.