Позитивні персонажі у Тарантіно завжди були поняттям відносним. Можливо, Наречена. Можливо, Шошанна. Можливо, Джанго. І при цьому всі вони вбивають ворогів без жодних сумнівів. Але все ж таки досі режисер ще не збирав такого ансамблю особистостей, в якому ніхто б не претендував на симпатію взагалі. Цього ж разу він провів цей сміливий експеримент, з досить-таки успішним результатом.
Перша третина фільму дуже неквапливо знайомить глядача з персонажами. У кращому випадку вони просто не довіряють один одному, як двоє мисливців за головами, яких ділити диліжанс примушує завірюха. Найчастіше ж герої один одного всім серцем ненавидять, як, наприклад, один з мисливців і злочинниця, яку він везе на шибеницю. Або інший мисливець, темношкірий, і новий шериф містечка з Півдня, переконаний расист. Подорож цієї четвірки закінчується у барі містечка, де й буде відбуватися уся решта дії довгенької картини. Від вестерну, яким стрічка номінально вважається, тут, власне, лише вміння героїв швидко стріляти. Натомість спочатку перед нами розгортається напружений трилер, де герої грають на нервах один одного, і лише питання часу, хто з них першим схопить зброю, а потім класичний детектив а-ля Агата Крісті – до того моменту, коли усі події буде поставлено догори ногами і відбудеться розв’язка з великою кількістю крові-кетчупу дуже у стилі Тарантіно.
Якщо у кадрі з’являються люди добрі або хоча б нейтральні, можна бути впевненим – проживуть вони дуже недовго. У вісьмох фінал буде не набагато кращим, і все ж таки режисера цікавлять саме вони, їх цинізм, злість, ненависть. Ветеран полювання за головами з відвертим задоволенням б’є ліктем у зуби своїй полонянці при першій нагоді, жартуючи при цьому; жінка у відповідь намагається ненавидіти чоловіків ще сильніше, ніж вони її. Прикидаючись мирними мандрівниками, бандити холоднокровно вбивають власників і відвідувачів закладу, з якими щойно привітно розмовляли. А темношкірий ветеран війни у своїй ненависті до білих дійшов до того, що готовий детально розповідати немічному старому расисту, як катував і вбивав його сина. Тобто назва не бреше – усі вони не дуже приємні люди. Проте Квентін знімає цих отруйних павуків у банці настільки енергійно і емоційно, що спостерігати за ними дуже цікаво, незважаючи на хронометраж.
Що ж стосується акторства, то, як не дивно, типово тарантінівські [Рот->tim-roth] і [Медсен->michael-madsen] цього разу особливого блиску не демонструють. Натомість значно менш відомий Волтон Гоггінс отримує мало не першу скрипку на пару із [Джексоном->samuel-l-jackson], який давно не був настільки динамічним і чорно-гумористичним. Як єдина – і не менш мерзенна, ніж чоловіки, – жінка у компанії [Дженніфер Джейсон Лі->jennifer-jason-leigh] отримала достатньо екранного часу і дуже соковитий матеріал, тому її “оскарівська” номінація дуже доречна. Приємно дивує і [Татум->channing-tatum]: він і раніше доводив, що може грати, і все ж таки бачити його у Тарантіно досить незвично і тому цікаво.
Підсумок: жорстокий, не дуже приємний, але, безперечно, вартий уваги фільм культового кінематографіста. Для перегляду з дітьми він точно не підійде, проте буде цікавим для тих, кого цікавлять нестандартні жанрові експерименти з великою дозою нігілізму і “чорного гумору”.
1 коментар для “Мерзенна вісімка”