Війна

Стрічка, абсолютно нецікава за прес-релізом (справжній інтерес міг викликати хіба що – фінальний, у цьому сумнівів не було – двобій [Лі->jet-li] та [Стетема->jason-statham]), насправді виявилась сюрпризом майже приємним. Що ж, трапляється і таке, хоча й значно рідше, ніж хотілося б.

war

Починається все дуже тривіально – помста за напарника, одержимий коп, що не знаходить часу для сім’ї, невловимий вбивця, могутні злочинні клани тріад та якудз. Однак саме тоді, коли тривіальність переходить на рівень майже нудотний (вбивця телефонує переслідувачу і починається бавитись з ним у кішки-мишки), сюжет виходить на якісно інший рівень. Виявляється, що непереможний східний кілер насправді – слуга двох хазяїв, і грає у складну, тільки йому зрозумілу гру зовсім не з безпорадним перед його кмітливістю й вправністю копом, а з обома злочинними кланами. Тобто він є нащадком зовсім іншої, набагато поважнішої, майже шляхетної кінематографічної традиції. Забудьмо слабенького “Одинака” з Віллісом і жалюгідне “Інферно” з Ван Даммом – справжніми батьками цього сюжету є “Охоронець” Куросави та “За жменю доларів” Леоне (звичайно, Куросава був першим і надихав Леоне, але саме останній режисер та “Людина без імені” у виконанні Клінта Іствуда забезпечили ідеї справжнє безсмертя). Обидва фільми згадуються під час перегляду ще й тому, що Лі демонструє однакову вправність у володінні мечем та пістолетом. В одержимості, з якою герої йдуть по фільму назустріч один одному, і мотиві невідворотності їхньої зустрічі можна побачити навіть щось від Мельвіля. А несподіваний хід, який автори видають при наближенні до фіналу (і розкривати який означає зіпсувати задоволення для майбутніх глядачів), взагалі перевертає все з ніг на голову, або навпаки, розставляє усе в потрібному порядку – дивлячись, як на це дивитись.

war

З огляду на закладену сценаристами розстановку сил шоу однозначно краде Джет Лі. Обраний ним мінімалістський стиль виконання (він може показати і ширший спектр емоцій як доводить, наприклад, [“Безстрашний”->fearless]) чудово пасує до образу холоднокровного вбивці, мотиви якого, абсолютно зрозумілі на початку, поступово стають все більш загадковими. Він довгий час виконує в сюжеті ту саму роль, що й Іствуд у “Жмені доларів”, при цьому виглядає значно більш відірваним від реальності, але й більш таємничим, непередбачуваним і по-східному майже позбавленим емоцій. У порівнянні з провальним “Одинаком” тут виправлено суттєву помилку – подібні історії немає сенсу розповідати від першої особи, бо центральний персонаж і його мотивація мають до певної міри залишатись загадкою. І якщо у персонажів Тосіро Міфуне та Іствуда була, хоч і мала, група підтримки, то Лі все робить сам – це не такий вже й великий спойлер. Звичайно, вміння персонажа битися і стріляти не є мірилом художніх достоїнств фільму, але любителі бойовиків З СЮЖЕТОМ отримають те, за чим прийшли, та й, чесно кажучи, набридли герої, яких в рішучий момент рятує подружка з гвинтівкою чи ще якесь глупство.

war

В результаті Стетем та його персонаж опинилися у програші, хоча це зовсім не провина актора – просто у нього тут немає можливості показати драйв такого ж рівня, як в “Адреналіні” чи навіть “Перевізнику”. Однак в мінуси фільмографії Джейсона “Війну” заносити теж не варто. Щодо інших акторів – бажання авторів показати крутими якомога більше персонажів у випадку з [Девон Аокі->devon-aoki] набуває відтінку клоунади, а Джон Лоун, хоч і робить зі свого гангстера все, що можна, примушує посумувати на тему, на які ролі марнує свій талант колишній “останній імператор”.

Підсумок: напрочуд вдалий для наших часів зразок бойовика без елементів комедії, з сюжетом і несподіваним фіналом. Прихильникам Джета Лі – дивитись обов’язково.

1 коментар для “Війна”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *