Аль Пачіно (Al Pacino / Аль Пачино), він же Альфред Джеймс Пачіно народився 25 квітня 1940 р. в Нью-Йорку в сім’ї бідних сицилійських емігрантів. Не закінчивши школу, вирушив на пошуки власного заробітку і невдовзі вступив до Акторської студії, очолюваної Лі Страсбергом. Коли у 1969 р. Аль вперше з’явився у бродвейській виставі, критики відразу побачили у ньому майбутню зірку. Того ж року він дебютував у кіно в епізоді стрічки “Я, Наталі”, але привернув до себе увагу тільки через три роки, коли зіграв наркомана у “Паніці в Нідл-парку” Джеррі Шатцберга та Майкла Корлеоне у “Хрещеному батьку” Френсіса Форда Копполи.
Незважаючи на чудову кінокар’єру, Пачіно завжди вище ставив театр, де по-справжньому розкрились його акторські здібності. Гру на сцені він трактує як “наведення порядку у моєму життєвому хаосі. Актор перетворюється на атлета почуттів. Працюєш над собою, як над інструментом, налаштовуючись на серце свого персонажу”. У театрі Аль зіграв Річарда ІІІ, царя Ірода та інші відомі ролі. Журналісти часто порівнюють його з Едмундом Кіном, уславленим актором романтичної школи кінця ХVІІІ століття: обох доля наділила малим ростом, але великим талантом.
У Голлівуді Пачіно знають у першу чергу як незрівнянного виконавця ролей “хрещених батьків”, безжалісних гангстерів ([“Хрещений батько”->godfather], “Обличчя зі шрамом”, “Донні Браско”) та їх одержимих переслідувачів, поліцейських (“Серпіко”, “Шукач”, [“Сутичка”->heat]). Хоча загалом йому доводилось перевтілюватись у найрізноманітніших персонажів, від наркоманів і волоцюг до ідеалістичних адвокатів та честолюбних гонщиків. Його методи підготовки до ролі давно стали легендою. Працюючи над “Серпіко”, він годинами блукав вулицями міста, і поліція неодноразово затримувала його за підозрою у скоєнні злочинів. Після зйомок “Опудала” Аль довго не міг розстатися зі старими черевиками свого бездомного персонажу. Готуючись до “Паніки в Нідл-парку”, актор спробував наркотик, а коли працював над центральним образом зі стрічки “І справедливість для всіх”, спробував допомогти знайомому розібратись у складному юридичному випадку, забувши, що насправді він не адвокат. Не менш легендарною стала вимогливість Пачіно при виборі ролей: не кожен зможе відмовитись від ролі після року підготовки до неї, як це зробив Аль у випадку з “Народженим четвертого липня” Олівера Стоуна.
Довгий час Пачіно вважали одним з головних “оскарівських” невдах: його висували на здобуття премії Кіноакадемії за головні ролі у картинах “Серпіко”, “Хрещений батько-2”, “Спекотний полудень”, “І справедливість для всіх”, за другорядні у першому “Хрещеному батьку” та [“Діку Трейсі”->dick-tracey], і щоразу приз діставався іншому. Нарешті, у 1993 р., коли актор отримав відразу дві номінації (за головну роль у “Запаху жінки” і за другорядну в “Гленгаррі Гленн Росс”), стало зрозуміло, що цього разу він точно здобуде “Оскар”, і Кіноакадемія дійсно відзначила Пачіно за чудову гру у “Запаху”.