Вже другий фільм поспіль, створений братами Коенами, викликає у глядачів в кінозалі наприкінці перегляду одну й ту саму реакцію: “І що це було?” Що це значить? Що зараз брати знаходяться у чудовій формі і продовжують робити цікаве, нетрадиційне кіно.
Намагатись жанрово прописати їх нову роботу – марна справа. Хоч на афіші і написано комедія, комедії тут стільки ж, скільки в [“Старим тут не місце”->no-country-for-old-men] трилера. Різниця лише у тому, що в одному випадку трохи більше зовнішніх ознак трилера, а в іншому – комедії, але і в будь-якому “трилері Коенів” читається внутрішня іронія, а в майже кожній “комедії Коенів” за картинами клінічного ідіотизму можна відшукати ознаки неслабкого трилу. До якого з цих двох жанрів можна віднести, наприклад, “Фарго” чи “Бартон Фінк”? Втім, у “Прочитати та спалити” режисери трохи полегшують долю глядача на протязі сеансу, підкинувши у якості підказки Клуні, якому знову дали роль, де в ключові моменти необхідно безглуздо вирячити очі, і Пітта у ролі такого ж недоумка. Якщо ж забути про них, то, незважаючи на фантастичні збіги обставин і вже згадані прояви неймовірного, але цілком реалістичного ідіотизму усіма без винятку персонажами, картина складеться майже настільки ж безрадісна, як і в “Старих”.
Головну мораль фільму можна звести до речення “Глупство – це таки гріх, особливо тоді, коли через твоє глупство гинуть інші”. Практично усі персонажі виявляються не в стані оцінити власні можливості і вирівняти згідно з ними свої мрії, наміри і породжені ними вчинки. Не розуміючи, що вони мають, герої цілеспрямовано лізуть у пекло, випереджаючи один одного.
Від ідіотських вчинків тут не застрахований ніхто. Ні аналітик ЦРУ, неспроможний визнати, що у нього “маленька” проблема з алкоголем. Ні охоронець, для нестримної сексуальної енергії якого замало і дружини, і коханки – навіть апарат, який він майструє, чітко вказує напрямок його думок; кому, як не йому, судиться залишитися самотнім, охопленим нападом параної. Ні інфантильний працівник фітнес-центру, який намагається продати іноземній розвідці секретні матеріали, не варті й центу. Однак ключовим персонажем у цьому плані стає Лінда – працівниця цього ж центру у чудовому, як завжди, виконанні Френсіс Макдорманд. Немолода і нещаслива в особистому житті, вона марить дорогими пластичними операціями, не помічаючи закоханих очей менеджера того ж центру: персонаж Дженкінса вийшов трохи симпатичнішим за інших, проте й він не вберігається від дурниць, за які доводиться платити – у цьому фільмі постріли можна почути не так часто, як у “Старих”, але кожен з них запам’ятовується. Лінда у фіналі отримає бажане, але за невеселу ціну.
Підсумок: для усіх прихильників творчості братів Коенів – перегляд обов’язковий. Для усіх інших… бажаний – в принципі, піти з кінозалу з думкою “І що це я дивився?” теж чогось варте.