Тарантіно залишається одним з небагатьох кінематографістів, які епатують глядачів, роблячи при цьому справжнє кіно. Те, яке хочеться переглядати багато разів, бо воно на те заслуговує.
Сюжет, принаймні його левова частка, відверто анекдотичний. Американці єврейського походження ведуть зухвалу партизанську війну в тилу у німців, забиваючи ворогів биткою та вирізаючи їм скальпи. Цього мало? Причиною кінця Другої світової був один звичайнісінький кіносеанс, де зібралася уся нацистська верхівка. І цього замало? Тіло Гітлера перед смертю розстріляли (в кінотеатрі) так, що його навряд чи хтось міг впізнати.
Мабуть, на цьому слід зупинитись: любителі історичного кіно вже зрозуміли, що у разі походу на сеанс потраплять не туди, куди хотіли. Ні, це швидше спагеті-вестерн в окупованій нацистами Франції, де може відбуватись майже все, що завгодно. Але, нагромаджуючи сюжетні “глупства”, Тарантіно не забуває про почуття і емоції глядачів, створюючи для них цікаві й повнокровні характери.
Їх у фільмі аж двоє, і це велике щастя, бо зараз і один вважається рідкістю. № 1 – Крістоф Вальц, який пропонує абсолютно фантастичну гру в ролі головного лиходія фільму (Гітлер, який теж з’являється на екрані, у порівнянні з ним схожий на непорозуміння, не кажучи вже про інших великих цабе Третього рейху). Чого лише варта перша, дуже довга, сцена, де полковник Ланда поступово, крок за кроком, ставить у глухий кут допитуваного, не залишаючи йому жодного шансу. В одну мить він може бути веселим і доброзичливим, а в інший на його обличчі з’являється відверто вовчий вираз. Він прямий нащадок лиходіїв Лі Ван Кліфа та Генрі Фонди з картин Леоне, але при цьому і оригінальний, самостійний образ. Саме з ним, до речі, пов’язаний один з головних сюжетних сюрпризів картини (а їх у цьому фільмі вистачає). При цьому Вальц ніколи не намагається викликати до Ланда симпатію: цей персонаж – зло однозначне, абсолютне, з великої літери. Так само з великої літери слід писати у даному випадку слова “акторська гра”: ця робота вже була відзначена “Золотою пальмовою гілкою” і цілком гідна “Оскара” (найімовірніше в номінації “Найкраща чоловіча роль другого плану”).
№ 2 – дебютантка у Голлівуді, француженка Мелані Лорен у ролі Шошани-Емануель, без перебільшення душі фільму. Можна лише здогадуватись, наскільки підніметься міжнародний рейтинг майже невідомої за межами її батьківщини актриси після цієї ролі. Лорен пропонує тонку й делікатну гру, створюючи образ сильний та привабливий, який неможливо приписати до будь-якого зі встановлених фільмами про нацистів штампів та кліше. Тому й “оскарівські” перспективи не видаються фантастичними: сюжетна лінія Шошани цілком серйозна і дуже емоційна, акторське виконання точно не гірше, ніж було у Уми Турман, і в руках у неї немає самурайського меча, який міг би налякати академіків.
Не те щоб у фільмі не було б на що дивитись крім цих двох персонажів, але без них це було б зовсім інше кіно. Тарантіно, як завжди, підготував гідні ролі для майже усіх без винятку акторів – від Майка Маєрса, який засвітився в епізоді і насправді грав, до зірок Бреда Пітта та Даян Крюгер, для яких ролі у “Виродках” точно увійдуть до числа їхніх найкращих. Є у стрічці, як вже було сказано, чимало несподіваних поворотів, які залишають публіку з відкритим ротом, і є у ній щира любов до кіномистецтва як сили, що може подовжувати життя і змінювати історію. Є також напрочуд вдале для сучасного кіно використання в сюжеті музики, але у Тарантіно цей фактор завжди був на висоті.
Підсумок: безперечно, один з найкращих фільмів цього року. Зразок кіно, яке тримає в напрузі і не припиняє дивувати протягом перегляду. Тільки не треба брати з собою на сеанс підручник з історії. І дітей на сеанс теж не варто брати: гра в Альдо Рейна може бути зовсім не такою безпечною, як колись в Чапаєва.
Кіно з цікавими – не спец-ефектами, а діалогами – за таким уже й скучив. Гарні образи і ненаглядні сюжетні повороти – Тарантіно ріспект 🙂 Але найбільше сподобався укр. переклад – браво.