Екранізація книги Хантера С. Томпсона ставить питання, актуальні для будь-якої країни і будь-якої особистості, і для жителів сучасної України зокрема. Що таке свобода слова, коли мало хто чує це слово? Чи варта вона чогось, чи краще погодитись на вірний кусень хліба з ікрою, та ще й машину з хатою, за те, щоб сильні світу цього твої таланти нарешті гідно оцінили і доручили нескладну й вигідну для них роботу? Що таке совість і чи варто витрачати її на людей, імені яких ти ніколи не будеш знати? І нарешті, але не востаннє – пити чи не пити?
Якою виглядає еволюція головного персонажа Пола Кемпа? Спочатку він просто алкоголік, небезталанний, але безперспективний: він пішов працювати туди, де можна пити і не напружуватися. Його проблема не в алкоголізмі, а в небезталанності: будь-хто інший редактору Богом забутого видання підійшов би, незважаючи на його апетити на “шкаліки”, але Кемп чомусь звик писати правду – можливо, тому, що забагато п’є. Його помічають дуже швидко, оскільки в селі, куди його занесло, людей, які вміють писати, можна порахувати на пальцях однієї руки. Його намагаються використати, причому щедро і красиво – не купитися важко. Щоправда, купується він переважно тому, що розраховує на взаємність з боку гарячої штучки, нареченої новоявленого покровителя – до всього іншого він не те щоби байдужий, просто пливе за течією. Потім Пол потрапляє у ситуацію, якої міг би уникнути будь-хто з тих, хто не стільки п’є і не відвідує бари з націоналістично-кримінальним ухилом. Через це він втрачає свій “великий шанс” на успіх, причому абсолютно цим не переймається (бо є ром), потім тупо втрачає набагато вірніший шанс інтимно поспілкуватися зі своїм великим коханням, і теж не дуже переймається (бо все ще є ром). Але тут закривають газету, в якій він ніби-працював і яка завжди була йому десь, а головне – закінчується ром. Це примушує Кемпа стати переконливим борцем за свободу слова – безрезультатно, а потім дрібно-кримінально вкрасти яхту покровителя. У фіналі нам повідомляють, що після цього герой став відданим противником несправедливості – не таким, як дідусь Ленін, але щось десь.
Не зовсім зростається, але для фільму, нехай голлівудського, тут є про що подумати і проаналізувати.
Складно щось говорити про вибір героя – його довірили випадку. Якби безглузда випадковість не посварила Кемпа з покровителем Сендерсоном – робив би він буклет на замовлення чи бунтував би? До цього моменту бажання відверто бунтувати у нього не простежувалось однозначно. Виходить, що бажання бунтувати пов’язане з невдалим для всіх розв’язанням любовного трикутника (і з тим, що закінчився ром). Фрейд би погодився, і звучить життєво, тому насправді це плюс фільму – він зовсім не відірваний від реальності, попри по-голлівудському завжди свіжу фізіономію ніби то хронічного алкоголіка.
Ще один однозначний плюс – зовсім не звіряче обличчя “зла”. Сендерсон у виконанні [Аарона Екхарта->aaron-ekhart] – харизматичний і розумний покровитель, якому дуже важко опиратися. Відразу викликає не він, а ті, кому він служить; можна припустити, що вони відразливі для нього так само, просто він прийняв правила гри. В барі він не тікає, а намагається захистити свою дівчину і т. і. – в цілому не в’яжеться він з образом гнобителя нещасних-скривджених. Завдяки ньому стрічка знову ж таки набуває життєвої достовірності: в реальності далеко не завжди багатство й корупція мають відлякуючі звірячі ікла, вибір людини має залежати від її власних поглядів, а не харизми союзника чи опонента.
Третій плюс – образ головного алкоголіка фільму, Мобурга. У Джованні Рібізі цього року є всі шанси на “Оскар” за роль другого плану – принаймні поки що він виглядає сильним номінантом. І образ яскравий, і всі ознаки правильні – в плані імітації хронічного алкоголізму [Депп->johnny-depp] міг би повчитися у нього, як і у чудового Георгія Віцина.
Це плавно переводить нас до мінусів. У головного виконавця в даному фільмі є свої моменти, проте навіть в найвдаліші моменти алкоголік у нього схожий на капітана Джека – тільки там театральність була припустимою, а тут ні. В усі інші перед нами стовідсотково твереза і адекватна людина – все, що завгодно, тільки не персонаж Томпсона. У нього бездоганне голлівудське обличчя; ознаки нездорового способу життя помітні лише в найпершій сцені, і то вони більше схожі на банальне побиття. З іншого боку, тоді б виникли проблеми з традиційною романтичною лінією, а якраз з нею у стрічці все дуже красиво: з Деппа і безумовно гарячої в цій картині Ембер Херд вийшла чудова пара, на яку приємно дивитися.
Тому назвати “Ромовий щоденник” серйозним кіно з великої букви важко: данина комерції відчутна відсотків на 60, від сюжетних розмірів любовного трикутника до гегів, що повторюються, з алкоголем-вогнеметом. Проте стрічка варта уваги через акторські роботи Рібізі, Екхарта і (іноді) Деппа. Врешті-решт, вона дає уявлення про те, чим було суспільство до Інтернету: за публічне висловлення будь-якої нестандартної думки доводилось вести гладіаторські бої. А часом боротьба важливіша за результат.