[Спілберг->steven-spielberg] повернувся до супервидовищного кіно, випробувавши свої сили у новому для себе його різновиді – фільмі, створеному за допомогою технології “захоплення руху”. Друг і майже учень Стівена [Роберт Земекіс->robert-zemekis] є давнім прихильником цієї технології, а от про глядачів цього з упевненістю не скажеш: жодна з трьох його робіт, в яких застосовано “захоплення руху”, безсумнівним хітом не стала. Чи чекає така доля на “Тінтіна”?
Схоже, що так. Враження чужості знову виникає, коли бачиш персонажів і не живих, і не намальованих, а щось середнє. Навіть у своєму жанрі кроком вперед “Тінтіна” назвати не можна: якщо кожна з трьох картин Земекіса (“Полярний експрес”, [“Беовульф”->beowulf], [“Різдвяна історія”->christmas-carol]) була краща за попередню, то героям “Таємниці “Єдинорога” далеко до емоційного багатства Скруджа. Кожен з них виражає здебільшого одну емоцію: це гарячковий юнацький ентузіазм до пригод у Тінтіна і білогарячий ентузіазм до випивки (і спричинених нею неприємностей) у капітана Хеддока. З останнім персонажем взагалі дуже сильно переборщили: він повинен бути трохи неадекватним, але залишатись при цьому героєм пригодницького сюжету, не анекдоту. Центральні характери настільки слабко пророблені, що дуже важко зрозуміти, чому ці люди вирішили триматись один за одного: спільного у них майже нічого немає, вони просто разом бігають. Звичайно, це екранізація коміксу, а не психологічна драма, але хто-хто, а Спілберг повинен був підкинути трохи м’яса на голі кістки сюжету.
Звичайно, таким м’ясом можна назвати видовищність – цей параметр у стрічки дійсно на висоті. Комп’ютерна анімація дала режисеру можливість створити екшн-сцени, неможливі в ігровому кіно: це стосується практично всіх погонь, а особливо двобою між кораблями, які зчепилися щоглами. Цей епізод виглядає настільки велично, особливо в IMAX-3D (як у львівській “Планеті кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”), що цілком вартий грошей, які ви витратите на квиток. Далеко не всі персонажі вийшли невдало: пара копів-недоумків виглядає кумедно (на відміну від Хеддока), і лиходій цілком переконливий (і навіть цікавий) як в сучасному, так і в “минулому” варіанті.
“Пригоди Тінтіна” мають шанс сподобатися дітям, але для дорослих тут дуже мало цікавого – дивно отримувати подібний продукт від режисера, який раніше вмів знаходити “золоту середину” (в “Індіані Джонсі”, “Інопланетянині”, навіть у “Юрському парку”). Але тут є окремі дуже видовищні елементи, і цей той випадок, коли перегляд фільму не на (дуже) великому екрані не має жодного сенсу.