Остання іскра життя

Гротескне місиво емоцій – ось найкраще визначення для фільму іспанського режисера Алекса Де Ла Іглесіа «Остання іскра життя», демонстрованого днями Артхаус Траффіком. Кіно, в окремих моментах якого смієшся до сліз, але витираючи обличчя, вже не розумієш: плачеш ти від сміху чи від болю?

Історія безробітного рекламника-невдахи Роберто – сюжет «однієї події» масмедійної трагікомедії «Остання іскра життя» – звичайна собі історія, яких трапляються тисячі й більшість з яких ми або не помічаємо, або доволі швидко забуваємо в світі інформаційного ожиріння. Історія, яка цілком могла трапитись будь-де, але – дуже гіперболізована.

Безробітний слабодухий чолов’яга, якого багато років в усьому підтримує й емоційно живить дружина-карсуня, майже весь фільм лежить із металевим штирем в черепі посеред нововідкритого музею на місці древнього театру. Роберто при тямі й майже не відчуває болю, однак є «невеличка» проблема – витягування штиря з голови найімовірніше приведе до смерті.

Проте в нашому світі трагедію і смерть можна вигідно продати. Навіть свою, а чужу – то й з радістю. Тож довкола Роберто починається абсурдна метушня й він сам приймає у ній активну участь. Хто заплатить більше? Хто більше заробить? Хто засяє найбільшою зіркою в цій історії? Журналісти, що по-звірячому кидаються на сенсацію, як справжні акули пера і мікрофона? Мер, що мимоволі став головним піарником скрутної ситуації на відкритті музею? Колишні друзі й партнери Роберто, які ще вранці «не могли нічим зарадити» в його пошуках роботи, а зараз продають його смерть «на найвигідніших умовах»? Лікар, що рятуючи життя людини, не оминає нагоди розпитати телефоном свою дружину, чи красиво він виглядає на екрані? Сам підприємливий Роберто? Якщо йому пощастить вижити.

Феєрверк дурості, зажерливості й цинізму всього цього кодла не викликає ні краплі співчуття. Єдиними героями, яких в цій чорній масі вихоплює яскраве світло – це мудра й людяна дружина невдахи, вдало втілена Сальмою Хаєк, та чуйна журналістка, що між зиском від унікального сенсаційного відеозапису та допомогою сім’ї, з якою трапилось лихо, обирає друге. Саме їх протиставляє режисер божевільному жорсткому світові, як останню надію на зерна людяності.

Під час всього фільму в мене було враження, що то не герой, а я сиджу з штирем у мізках. Хоча ми всі зараз живемо з проштрикнутими інформацією мізками. Інформацією абсолютно непотрібною, але спробуй-но витягнути металевий прут з голови – чи виживемо? Як виживемо?..

Назва фільму перегукується з рекламним слоганом, який в юності придумав герой: «Кока-кола. Іскра життя». Можливо, в цьому й вся суть людської трагікомедії – шипуча, оманливо кльова, незрозумілого вмісту, але глобальна й неминуча.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *