Незважаючи на iм’я режисера, короткий переказ сюжету з прес-релiзу не вселяв особливого ентузiазму. Славетнi казкарi в ролi “мисливцiв за привидами”? Надто нагадуe чергове голлiвудське знущання з iсторii i реальних осiб, навiть при тому, що воно подаeться як фантазiя без будь-яких претензiй на вiрогiднiсть зображених подiй. Питання було в тому, чого в фiльмi буде бiльше – Голлiвуду чи Гiллiама. На щастя, режисерський талант цього разу перемiг продюсерську жагу штампу, хоча й не до кiнця.
Атмосфера грiммiвських не дуже веселих казочок (над тим варiантом творiв казкарiв, який знаe бiльшiсть, добре попрацювали цензори, тому до загалу не дiйшли деякi дуже цiкавi деталi) збереглась у повнiй мiрi. Маленьке селище, зловiсний лiс, проклята башта – майстерно створена арена подiй, куди без зусиль вписуються класичнi персонажi Грiммiв. В деяких сценах задiянi зовсiм не дитячi жахи, особливо в епiзодi з “цукровим чоловiчком”: у порiвняннi з тим оригiнальним трактуванням цього персонажу, яке ви побачите тут, “Шрек-2” здасться дитячим садком.
Але Гiллiама цiкавлять i жахи iншi, не зовсiм казковi. Жителi селища не випадково зв’язують казковi прокляття з реальними епохальними подiями – поширенням християнства чи нашестям армii Наполеона. Примусовi змiни масового свiтогляду, спроби силою змусити людей вiдмовитись вiд старих звичаiв i вiрувань нiколи не давали стовiдсоткового ефекту: древнi страхи зберiгались вглибинi людськоi свiдомостi i лише помножувались на страх перед не менш безжалiсними, нiж казковi монстри, реальними силами, полiтичними чи релiгiйними. Тому й лиходii-люди в “Братах Грiмм” пiдкреслено гротескнi у своiй холоднокровнiй жорстокостi. Вони нiби теж стають персонажами похмуроi казки, i вже не дивуe поява в одному кадрi проклятоi башти i наполеонiвського генерала-душогуба.
З акторiв править бал, безперечно, Петер Стормаре в ролi життeрадiсного садиста Кавальдi. Уявити на його мiсцi Робiна Вiльямса, якого Гiллiам хотiв запросити спочатку, важко – Стормаре зробив роль своeю. Щоправда, не вдалося вловити момент, в який (i головне – чому) персонаж переключаeться з бажання замучити “Грiммi” до смертi на спiвчуття до них, але це незначний недолiк. Чудова (як завжди) робота Джонатана Прайса. У порiвняннi з цими двома колоритними лиходiями самi Грiмми мали небагато шансiв блиснути у власнiй казцi. Вiдчуваeться, що Деймон та Леджер – актори не “гiллiамiвськi” (Джоннi Депп був би набагато доречнiшим), але вони старанно намагаються встигати за загальним божевiллям, яке щохвилини набираe темп. Кращого не слiд було й очiкувати.
Фiнал, на жаль, оригiнальним назвати важко. “Грiммiвська” реальнiсть, яка до того балансувала мiж реалiстичною казкою i казковою реальнiстю, робить великий крок до просто казки, але це все ж таки не псуe загальне позитивне враження.
Насправдi, основний мiнус фiльму – це певна невизначенiсть стилю – автори вагаються мiж фентезi, жахами, казкою, та комедiєю, при чому – саме вагаються, а не роблять мiкс, i тому я б посперечалась з “загальним божевiллям, яке щохвилини набирає темп”. Але назагал фiльм досить симпатичний, якщо його дивитись, як набiр окремих сцен.
Дурiсть навiть для казки