Домiно

Провал цiei стрiчки в американському прокатi досить показовий – вiн у даному випадку e певною гарантieю якостi. Бо якщо сатира користуeться успiхом у тих, проти кого вона спрямована, з нею не все гаразд. Типовий приклад: Голлiвуд охоче рекламував “Улюбленцiв Америки” як сатиру на Голлiвуд, але яка ж це сатира? Це звичайна романтична комедiя з кiлькома вiдносно гострими жартами. Iнша справа – “Гори, Голлiвуд, гори”: оце вже “фабрика мрiй” проковтнути не може, тому вiдразу ж називаe найгiршим фiльмом року.

У випадку з “Домiно”, яку можна сприймати як трилер чи кримiнальну драму лише через непорозумiння, мiшенi сатири – i виробник, i споживач, центральна ж тема – сучасна теле-кiно-поп-культура, де абсолютно органiчно змiшуються насилля i релiгiя, порно i полiтика, суспiльна критика i промивання мiзкiв, трагедiя i “мильна опера”, брехня i фантазiя. За стилiстикою “Домiно” трохи нагадуe попередню роботу Скотта “Гнiв”, але там була сильна прив’язка до конкретного жанру. В новiй стрiчцi режисер, здаeться, насолоджуeться “перемиканням каналiв”, в мить змiнюючи жанр, стиль i настрiй стрiчки.

Саме так слiд розповiдати iсторiю Домiно Харвi, в якiй змiшанi “часткова” правда вiд першоi особи, мiф, створений навколо неi ЗМI, брехня ii недругiв i, можливо, якась частинка правди. Кадри з шоу Джеррi Спрiнгера i старого “Маньчжурського кандидата” (де теж йшлося про промивання мiзкiв) зовсiм не випадковi. В такiй картинi цiлком логiчною e поява представникiв культури, яку висмiюють, i карикатурного продюсера, який керуe цими марiонетками, у блискучому, як завжди, виконаннi Крiстофера Вокена.

I головна героiня у виконаннi Кiри Найтлi – не реальна людина, а легенда, колективне уявлення про мисливицю за головами, з пiдкреслено модельною зовнiшнiстю, крутизною в голлiвудському уявленнi i чистим дiвочим серцем. У стрiчцi ii важко назвати головною героiнею, вона лише один з персонажiв, хоча й дуже важливий. Сам же фiльм – спресована в двi години екранного часу сума випадково почутого, побаченого i нафантазованого на дану тему якоюсь окремою людиною, яка нiколи не знала справжню Домiно, продукт свiдомостi, годованоi телебаченнями, легкими наркотиками i особистими розчаруваннями. Тому бiльшiсть побаченого категорично не можна сприймати всерйоз, тим паче з точки зору вiдповiдностi реальностi.

Серйознiсть у картинi теж e, але нiби мiж кадрами. Нещаснi золотi рибки, окремi вирази обличчя, зростаючий неспокiй i атмосфера приреченостi у другiй половинi фiльму – з цього складаeться коротка iсторiя людини, яка сама по собi майже нiкому не потрiбна, i в нiй, напевно, бiльше правди, нiж в усьому iншому зi стрiчки. I яскрава картина свiту, в якому все продаeться, всi всiх зраджують i обманюють, – це теж цiлком серйозно.