Рік: 2005

Нову стрiчку Кроу, попри ряд недолiкiв, все ж таки можна зарахувати до його успiхiв, хоча й часткових. Тому що, фiльм, який мав багато шансiв звернути на знайомi рейки голлiвудських штамповок, все ж таки змiг зберегти бiльш-менш оригiнальний стиль i дух.

“Елiзабеттаун” мiг стати, наприклад, черговим повчальним опусом про те, скiльки переваг маe життя в провiнцii, де тебе знаe i любить кожна собака, перед кам’яними джунглями великих мiст – на кшталт “Сiм’янина” чи навiть гiрше. Або мелодрамкою про безкiнечний телефонний роман, який поступово набираe бiльш традицiйнi риси. Чи просто iсторieю про кохання зовсiм-зовсiм рiзних молодих людей. Все це в картинi e, але, на щастя, e й ще дещо.

Кроу вдаeться вирватись за межi звичайного голлiвудського кiночтива тодi, коли вiн починаe, часом досить ризиковано, змiшувати фарби трагiчнi з комiчними. Найяскравiшi приклади – провокацiйнi любовнi iгри “в присутностi” урни з прахом батька i промова героiнi Сюзан Сарандон. Цей персонаж, до речi, впродовж фiльму нiяк не здаeться важливим чи хоча б в якiйсь мiрi цiкавим – ii короткi появи, навпаки, виглядають демонстративно ексцентричними, майже карикатурними. Однак сцена промови актрисi вдалась на вiдмiнно: ii героiня практично свiтиться людянiстю i життeвим розумом.