Цей фільм – нащадок відразу двох кінематографічних традицій, тому й ставлення до нього може бути лише двозначним.
З одного боку це типова голлівудська казочка про «яппі в небезпеці». Не ходіть, шановні бухгалтери, бізнесмени й рекламщики в білих сорочках, підозрілими кварталами, не зупиняйтесь в дешевих мотелях – там на вас чекає жахливе й дике реальне життя, тобто кримінальники-шантажисти, які поб’ють вам пику, ще й гроші всі заберуть, а потім прийдуть до вас додому і почнуть вдавати вашого французького колегу. З такими тільки зв’яжись – не відв’яжешся. І було вже неодноразово щось з подібним сюжетом і жанром – скажімо, «Дика штучка» Джонатана Демме (з Джеффом Денієлсом, Мелані Гріффіт та Реєм Ліоттою) або взагалі такий жах, як «Іменинниця» з Кідман, Беном Чапліном і Касселем у майже тій самій ролі. В таких фільмах неодмінно буде нібито-фатальна-жінка, до якої в тій чи іншій мірі виникатиме симпатія незалежно від її дій (і хоч як би автори «Ціни зради» не намагались приховати її справжню роль, вона вираховується буквально з перших кадрів – не треба було запрошувати Касселя, бо аналогій з «Іменинницею» не уникнути). Будуть небезпеки і клопоти, пов’язані з законом, якого наш добропорядний яппі не може не боятися. Буде в міру брудний і злий злочинець, який, на відміну від нашого яппі, знає, куди бити і коли, – цим і пояснюється його перевага, і його буде побито, як тільки наш герой озброїться чимось важким.
Але є й інша традиція, набагато поважніша. Справжньою зіркою цього яппі-трилера став, як не дивно, батько жанру – Альфред Хічкок. Більшість застосованих у картині ідей і прийомів подарував кінематографу саме він, з його католицьким вихованням, зацикленим на темі гріху і кари. Хто-хто, а він вмів відлякувати своїми стрічками від будь-якого гріха – дрібної крадіжки, брехні, не кажучи вже про випадкове вбивство. Його переляканими очима дивилися на поліцейських герої, які самі нічого поганого не вчинили, але знали, що підозра паде саме на них.
Ключовий момент «Ціни зради» – момент вибору, який людина робить сама. Так, Чарлі стає жертвою банди шантажистів, які полюють на таких, як він, але перший крок, пов’язаний зі зрадою, він робить сам. Що ж поробиш – від відповідальності за свої дії в реальному світі не завжди можна відкупитись. Так само вважав Хічкок, тому й безжально карав в «Психо» секретарку, яка вкрала довірені їй гроші, а потім вирішила їх повернути, насилаючи на неї вбивцю-маніяка. Але тут в «Ціні зради» вступає в дію інша кінематографічна традиція, про яку вже було сказано, і, згідно з нею, герой-яппі переможе брудного кримінальника не лише морально, а й фізично, ще й кари уникне – інакше інший яппі, який платить за квиток, може образитись і наступного разу обрати інший різновид розваги.
І все одно, за хоча б миттєве нагадування про безсмертні правила маестро Хіча авторам фільму слід подякувати.
Exibit був дуже непоганий, Кассель також, загалом ф1льм м1цний 1 мен1 не було жаль витрачених на ного грошей (3.50 Lat) у Риз1, Латв1я.
Американський кінофільм „Ціна зради” (Майкл Хафстрем, 2005) ввійде в історію мистецтва, напевно, все ж таки як приклад такого собі ідеального детективу на основі сюжетної комбінації із шантажем. Позбавлений будь-яких ідейних, світоглядних чи-то хоча б естетичних проекцій, даний фільм тим не менше є вельми цікавим представником трохи призабутого американським кінематографом детективного жанру. Втомлений від російських детективів український глядач неодмінно тепло зустріне „Ціну зради” з її гарним по всіх параметрах підбором акторів: Клайв Оуен, Венсан Кассель, Дженніфер Еністон.
Від початку відмовившись від філософування, режисер допоміг з’явитися на світ добре розробленому сюжетно й гармонійно структурованому кінофільму, що саме по собі є рідкістю на сьогоднішній день. Нині в моді позбавлені чітких сюжетних ліній кінокартини, де на першому плані знаходиться або гра провідного актора (акторів), або декорації, або окрема сцена, заради якої знімається цілий фільм. Тому „Ціну зради” можна в певному сенсі вважати неоконсерватизмом у сучасному кінематографі, а ця течія, безумовно, має всі права на існування і навіть більше за те – вона повинна неодмінно посісти місце еталону, стандарту, критеріального центру всього кіновиробничого процесу. Робота Майкла Хафстрема зберегла в собі кращі елементи детективного жанру і навіть певні часточки натхнення в дусі Агати Крісті.
Найяскравішим емоційно є в сюжеті факт приреченості головного героя Чарлі на самотню боротьбу проти негараздів, котрі випали на його долю. Масштаби цих негараздів значно більші, ніж може витримати звичайна людина, але тут режисер робить деякі розширення художньої реальності й дозволяє образові Чарлі еволюціонувати до статусу затятого борця проти життєвої неправди, запаленого ідеєю довести власну правоту, хоча скоріше – просто помститися за вчинену йому образу. Образу достатньо жорстоку, щоби помста Чарлі не перейшла меж і не потрапила в царину негативних етичний категорій, що перетворило би самого головного героя на злого персонажа, який не заслуговує на співчуття.
Режисер добре впорався із завданням, котре вже зо два десятки років стоїть перед сучасним мистецтвом – по-новому показати на екрані образ справжнього чоловіка, захопивши ним численних глядачів фільму. Ця справжність присутня як в Чарлі, так і в головному злочинцеві – героєві Венсана Касселя. Відсутність сумнівів щодо життєвих мотивацій, впевненість у необхідності діяти за колись прийнятими етичними нормами – це і робить даних героїв справжніми і навіть привабливими, при тому що режисер зовсім не акцентував на внутрішньому, антропологічному змісті цих двох персонажів.
Змальований Хафстремом сценарій шантажу цілком вкладається у межі реалізму, хоча й випускає дещо з поля реальності той факт, що більшість злочинців, котрі мають метою своїх злочинів здобуття грошей, не вміють або вміють дуже погано ці гроші витрачати. Елементи сюжету „Ціни зради” показують шантажистів як людей з добрим смаком і відповідними нахилами до витрачання незаконно зароблених грошей. Такий підхід дещо віддаляє від реальності, але не псує загальної художньої картини фільму.
Цікаво, що Хафстрем безсумнівно хотів показати припустимість шантажу як методу роботи з проблемними клієнтами/партнерами/замовниками у діяльності фінансових, юридичних та інших корпорацій. Хід цілком вдалий, хоча й надто м’яко показаний. Подібні речі варто зображувати більш яскравими фарбами, не лякатися контрастів. Бо інакше етична цінність таких сюжетних ліній дуже зменшується, а для кіномистецтва це неймовірно важливий фактор.
Разом із тим не можна пройти повз помітно виявлене бажання режисера зробити поворот в течії сучасного кіномистецтва в напрямку неоконсервативного реалізму, але завузький набір художніх методів не дозволив повною мірою виконати цю задачу. Такі кроки слід робити на більш багатому матеріалі, аніж замкнений на схемі шантажу детектив з незначними елементами описовості.
Що добре – фільм захоплює. „Ціна зради” не мине одним переглядом, а залишиться для кількох поколінь глядачів. Вона може бути доброю розрядкою втомлених нервів типового міського мешканця, котрому крім усього іншого треба побачити й мінуси дуже сильного захоплення власною роботою (цей елемент Хайстрем також непогано продемонстрував). Крім цього, сьогоднішній світ потроху втрачає почуття небезпеки, і „Ціна зради” покаже феномен життєвої небезпеки по-новому.