Рожева пантера

Римейк класичної комедії 1963 р. порівнювати з оригіналом важко, оскільки це стрічки різні за стилем і майже жанром. Вони відрізняються так само, як епохи, в які вони були створені.

Старий фільм був типовою для того часу розвагою про хитромудрих і привабливих злочинців і тупуватих, але часом теж симпатичних полісменів (до цієї категорії можна віднести, скажімо «Роззяву» з Бурвілем та Луї Де Фюнесом і багато інших французьких стрічок, деякі з яких йшли і в радянському прокаті). Клузо в ньому навряд чи можна назвати головним героєм: екранного часу у нього не більше, ніж у невловимого злодія Фантома, якого він намагається впіймати. І сказати, що Клузо виходить у фіналі переможцем, було б дуже великим перебільшенням, хоча і на його рахунку є деякі бали.

Продовження «Пантери» були побудовані вже навколо фігури недолугого інспектора і подарували йому декілька успіхів (серед яких найпомітнішим було доведення до божевілля його начальника, інспектора Дрейфуса), однак вони пояснювались швидше везінням, ніж його талантами.

Нова стрічка – цілком і повністю дитя нашого часу. Навіть незабутня музика Манчіні отримала нове аранжування. Важко сказати, наскільки гідним наступником великого Пітера Селлерса став американець [Стів Мартін->steve-martin], однак очевидно, що це зовсім інший Клузо, і це не так вже й погано. Більшу частину екранного часу він все ще ідіот, але, як потім виявляється, собі на умі і головну загадку розгадує без жартів. Що ж, сучасний кінематограф бачить свого героя лише переможцем, навіть якщо його прізвище Клузо.

Все інше цілком типове. Рено на підхваті, Кевін Клайн на другому плані, спокуслива поп-зірка, чия зовнішність та голос приховують відсутність жодних акторських талантів (дякуючи ніяк написаній ролі), частково туалетні, частково слепстикові (але часто смішні) жарти, знущання всіх акторів над французьким акцентом, на якому зламали язик російські дубляжисти. Порадували два камео: перевізника Стетема (його швидко вбивають, і на краще) і особливо [Клайва Овена->clive-owen], який з гідністю обігрує свою невдачу у спробах стати новим агентом 007 – настільки добре, що про його невдачу відразу хочеться пожалкувати.

Якщо відкинути ці кілька моментів, картина нічим не відрізняється від десятків американських комедій з тим самим Мартіном. Фірмовий «пантерівський» шарм майже не відчувається – так само, як бракує старомодного «бондівського» шарму останнім фільмам про агента 007. Тільки музика Генрі Манчіні якось зв’язує нову стрічку зі старим кіносеріалом. Краще, ніж нічого.