Цей фільм фактично є братом-близнюком позаминулорічного [“Рея”->ray]. В обох випадках в наявності легендарні особистості, багато доброї музики, пристойні акторські роботи і затертий до дір сюжет про пристрасть творчої особистості до шкідливих для здоров’я способів проведення часу і перемогу над нею. В обох випадках американські критики були у захваті і не обійшлось без “Оскарів” – щоправда, здебільшого акторських.
Часом виникає враження, що це писав один і той самий сценарист. Хоча обидві стрічки швидше просто використовують одну й ту саму схему, яку Голлівуд давно записав взірцем для музично-біографічних і біографічних фільмів взагалі. В обох випадках мета авторів зрозуміла – не стільки сказати щось нове про легендарну особистість, скільки дорватись до омріяної золотої статуетки. І в обох випадках виконання набагато цікавіше за задум. Читати це було б майже неможливо, а дивитися – навіть приємно: ретро, чудова музика в кожній другій сцені і головне – актори!
У [Фенікса->joaquin-phoenix], як і у [Джеймі Фокса->jamie-foxx] в “Реї”, роль виграшна, центральна. Написане в сценарії він відіграє на всі сто, але цього року йому не пощастило – обійшов незрівняний Філіп Сеймур Хоффман з філігранно відточеною роллю в [“Капоте”->capote].
Інша справа – [Різ Візерспун->reese-weetherspoon]. Ролі янгольських створінь, які терпляче підтримують своїх божевільно геніальних і просто божевільних обранців, в останні роки подобаються Кіноакадемії набагато більше, ніж ті самі генії. За “Ігри розуму” нагородили не [Расселла Кроу->russell-crow], а [Дженніфер Коннеллі->jennifer-connelly]. За “Кінсі” номінували не Лаяма Нісона, а Лору Лінні. Джун Картер, як вона написана в сценарії “Перетнути межу”, інакше як добрим янголом і не назвеш, і роль цього янгола Візерспун грає добре. Настільки добре, що інколи здається, що це та сама “Блондинка в законі”, яка трохи подорослішала, пофарбувала волосся і навчилась співати. Сподіваюсь, більшості глядачів вдасться абстрагуватись від цього факту.
А перше місце в акторському ансамблі слід віддати виконавцю, який премій не отримав. Роль батька головного героя грає Роберт Патрік – колишній рідкий Термінатор-1000, який десятиліття надривався у класі “Б”, а зараз спеціалізується на малопомітних другорядних ролях. Його персонаж, який по-справжньому проявляється лише в трьох сценах, чомусь здається найбільш живим з усіх, написаним не за схемою – за його впертим небажанням примиритися з вибором сина відчувається життєва правда, і, на щастя, цього разу в кадрі відсутнє будь-яке сльозаве примирення. Побачити, як в акторському плані виріс колишній робот з рідкого металу, – вже заради цього варто дивитись цей фільм.