Не пійманий – не злодій (Inside Man / Не пойман – не вор). Трилер. США, 2006. Режисер [Спайк Лі->spike-lee]. У ролях: [Дензел Вашингтон->denzel-washington], [Клайв Овен->clive-owen], [Джоді Фостер->jodie-foster], [Крістофер Пламмер->christopher-plammer], [Віллем Дефоу->willem-dafoe], Чіветел Еджофор.
Четверо злочинців грабують банк, який швидко оточує поліція. 50 менеджерів та інших працівників банку стають заручниками. Детективи Кейт Фразьє (Вашингтон) та Білл Мітчелл (Еджофор) намагаються встановити контакт з ватажком грабіжників Делтоном Расселом (Овен) і домовитись про звільнення заручників. Однак Рассел виявляється напрочуд хитрим противником.
Перший спільний проект режисера Спайка Лі і продюсера Браяна Грейзера, який купив сценарій у дебютанта Рас села Гевіртца. Лі сподобався сценарій: на його думку, це сучасний варіант “Собачого полудня” (1975) з [Аль Пачіно->al-pacino]. З Вашингтоном постановник працював на трьох фільмах – “Більше хороших блюзів”, “Малколм Ікс” (номінація на “Оскар” за найкращу чоловічу роль), “Його гра”.
“Я завжди захоплювалась Спайком Лі, і мені подобались його фільми, – розповідає Джоді Фостер. – Я завжди хотіла знятись у нього, але думала, що це не відбудеться – не відчувала, що підійду до вибраних їм тематики й стилю. Тому я просто в захваті”. “Джоді привнесла в цей фільм високий клас акторської гри, це актриса найвищого рівня”, – вважає Лі.
Зйомки картини, які почались 27 червня 2005 р., проходили в Нью-Йорку.
Сидячи у вузькій , схожій на карцер, камері Далтон Рассел поділиться з вами подробицями того, як йому вдалося провернути ідеальне пограбування. Він спокійно зайшов у банк і забрал у ньому те, що хотів – і ніхто йому не зміг перешкодити , хоча пробували усі – і два темношкірих детективи, і слизька стерва, підіслана власником банку, і навіть половина поліції міста. Але ні в кого не вийшло.
Цей фільм дуже чітко поділяється на двох частин – розповідь про злегка нечистого на руку негра-поліцейського (Дензел Вашингтон так і не зміг утриматись від повторення Оскароносного для нього амплуа), у якого проблеми з колегою Джоном Даріусом (прохідна роль Вільяма Дефо), з подружкою, що бажає весілля, із внутрішньою перевіркою, так ще і на якого тисне власник банку, що найняв для цього “людину, котра усуває проблеми” – Маделайн Уайт у досить доброму виконанні Джоді Фостер. І, власне, історія пограбування банку Далтоном Расселом (Клайв Оуэн). Причому перша частина увічі, а то й утричі більше по обсягу екранного часу, ніж друга. Друга, відповідно, набагато цікавіше. От і вийшло, що наскільки чітко пролягла межа між частинами, так само чітко розділилися і плюси з мінусами. З плюсів – Клайв Оуен, сценарій і реалізація пограбування, слизька стерва Фостер. На цьому плюси закінчилися, і пішла територія другої частини, з одними мінусами. Не скажу, що винен Вашингтон – він тут скоріше просто ніякий. Очевидно проблема в режисері – темношкірий Спайк Лі ніяк не зміг уникнути впливу “заклику крові” і зробив фільм максимально “чорним” – із досить обридлою темою расизму, з обов’язковим для “чорних” фільмів спокійним побажанням білій жінці поцілувати “його чорну дупу”, з жартами області нижче пояса і вище колін як по тематиці, так і по виконанню тощо . Так собі – прилизаний “Не погрожуй південному централові”. У результаті фільм, заснований на й так достатотньо поширеному прийомі , коли рідкісний гад-грабіжник спочатку виявляється не гадом, тому що нічого поганого по суті не зробив, а як до діла – так і зовсім Робін Гудом, що покарав негідника, виявився моторошно затягнутим (2 години і 10 хвилин як для однодобового по сюжету дійства, що відбуває в одному приміщенні – не просто багато, а занадто багато) і до того ж усе більше не по темі пограбування, а на всякі політкоректності на зразок расизму, нацизму й інших утисків афро-американців.
Не раджу.