Для екранізації комп’ютерної гри показник якості – це коли важко здогадатись, що її створено за сюжетом комп’ютерної гри. Крістоф Ган зробив маленьке диво, довівши, що віртуальну забавку можна екранізувати так, щоб кожні п’ять хвилин не виникало бажання збігати за джойстиком. Іншими словами, вийшла не іграшка, а кіно.
Про іграшкове першоджерело нагадують лише підкреслено ненатуральні монстрики. Хоча навіть вони виглядають цілком гармонійно у підкреслено гротескній, ірреальній атмосфері страхіть. Деякі з них майже смішні, однак на допомогу якості приходить кількість: Ган всіляко намагається влаштувати своїм героїням (і глядачу) веселе життя, нагромаджуючи жахливі сцени й смертельні пастки. В результаті виникає відчуття якщо не страху, то виснаження. Деяким епізодам (наприклад, великий план обличчя жінки, яку підсмажують) навіть не відразу підбереш аналоги в мейнстрімному голлівудському кіно.
Створенню оригінальної атмосфери підпорядковані всі компоненти картини: візуальний ряд, який можна умовно поділити на сцени реальності (за межами містечка), “попелища” і “пекла”, добре підібрана музика і, нарешті, акторські роботи – так, це мало не перший випадок в історії екранізацій іграшок, коли актори грають не останню роль. Перша скрипка належить, безперечно, Еліс Крейг: релігійна фанатичка, яку вона грає з неабияким натхненням, не менш страшна, ніж більшість чудовиськ, і примушує згадати божевільну матусю з “Керрі”. [Рада Мітчелл->rada-mitchell] впоралась зі своєю роллю дуже добре: навіть дивно, що у подібній стрічці знайшлося місце для кількох по-справжньому емоційних сцен. Словесний двобій героїнь Мітчелл та Крейг, хоча й написаний досить стандартно, зіграний на необхідній високій ноті. Навіть у [Шона Біна->sean-bean], чий герой майже ніякої ролі в сюжеті не грає, є кілька непоганих моментів.
Все ж таки головне, що відрізняє цю екранізацію гри від інших, – наявність певного змісту. Сюжетна схема пошуків дочки не містить нічого оригінального і глибокого. Історія міста та його прокляття написані і показані добре (і це додатковий плюс, оскільки більшість сучасних хорорів відверто нехтують такими “старомодними” речами), хоча теж може здатись стандартною. Дещо більш цікаве починається ближче до кінця і полягає у тому, як автори “Сайлент Хіллу” ставляться до улюбленого голлівудського виходу зі складних ситуацій – боротьби зі злом за допомогою іншого зла. Ган та Ейвері цю ідею не купують. Точніше, роблять вигляд, ніби купують. Лише у фінальних кадрах нам дають зрозуміти, що угода з дияволом за будь-яких умов гарантує місце в пеклі – навіть якщо тобі там нададуть затишну кімнатку і не турбуватимуть.
Класна та об”єктивна рецензія. Але ще хотілось би почути думку людини, яка грала та любить цю гру. Бо слова автора про “підкреслено ненатуральні монстрики… Деякі з них майже смішні, однак на допомогу якості приходить кількість”
та про “добре підібрана музика” кажуть нам про те що ця людина або не грала в Сайлент Хілл, або граючи ставилась до нього як до ще одного “Residetn Evil”, тобто тупо “мочила монстрів”.
Монстри — це перш за все символи, і вони аж ніяк не смішні. Писати можу довго; а добре підібрана музика, соррі, але напевно автор не знає хто такий Акіра Ямаока, майже всю музику до всіх чотирьох ігр Серії “Silent Hill” написав саме він.
PS: Я не критикую автора, рецензія зроблено класно. Пам”ятаєте, що ви зробили у випадку з екранізацією “Doom” — одну рецензію написав критик, а другу геймер (не люблю цього слова).
Колись я грав у другу частину цієї гри. Фільм мені дуже сподобався. У фільмі я навіть впізнав декілька місьц, які я пробігав у грі! Схожість дуже велика.
Щодо музики, то, здається, її залишили такою ж, яка була у грі. І дуже правильно зробили! Взагалі ця гра – культова серед прихильників жанру жахів. По популярності її можна порівняти хіба що з “Resident Evil”.
Це одна з найкращіх екранізацій компьбтерних ігор, які я коли-небудь бачив. Всім рекомендую подивитись (тільки у кіно або на ДВД, на піратських копіях немає ніякого сенсу).