Робот-поліцейський, охоронець вулиць Детройта і борець зі злочинністю, вперше з’явився на екрані у 1987 р. Режисером фільму про нього був голландський режисер Пол Верховен. У середині 80-х митець, у якого на батьківщині склалися складні стосунки з цензурою через незвичність та епатажність його стрічок, прийняв запрошення продюсерів і переїхав до Голлівуду. Історія поліцейського Алекса Мерфі, розтерзаного злочинцями і народженого заново за допомогою техніки майбутнього, спочатку не сподобалась режисеру, і лише після другого читання сценарію, зробивши кілька змін, він вирішив взятися за цю постановку.
Верховен не був би представником елітарного європейського кіно, якби зробив з “Робокопа” ще один стандартний фантастичний бойовик. Звичайно, він продемонстрував і високий професіоналізм, створивши, навіть при невеликому бюджеті у 13 млн. доларів, яскраве видовище зі спецефектами (монтаж Френка Уріосте відзначили “Оскаром”). Однак глядачі побачили у фільмі і елементи політичної сатири, спрямованої проти великого бізнесу. Відчутним був і трагічний філософський мотив: кіборг поступово знову відчуває себе особистістю, пригадуючи минуле. Головну роль виконав маловідомий актор [Пітер Веллер->peter-weller] (відчуваючи, що ідеальним виконавцем був би [Рутгер Хауер->rutger-hauer], Верховен все ж таки не запросив його через сварку на зйомках історичного бойовика “Плоть + кров”). Незважаючи на те, що його обличчя більшу частину екранного часу закрите залізною маскою, роль (на кілька років) зробила Веллера зіркою.
Успіх “Робокопа”, де європейське почуття стилю вдало поєднано з голлівудськими ефектами, не був несподіваним: тільки у США він зібрав понад 50 млн. доларів. У 1990 р. було створено продовження – “Робокоп-2” (Інтер, неділя 2 липня, 18.40). Супротивником головного героя цього разу став велетенський робот, в якого пересадили мозок наркомана-психопата. Картину зняв Ірвін Кершнер – режисер другого ешелону, чиїми найвідомішими роботами залишаються “Імперія завдає удару у відповідь” з кіносеріалу [“Зоряні війни”->star-wars] та “бондівська” стрічка “Ніколи не кажи “ніколи”.
Пітер Веллер спочатку не збирався грати в сіквелі, але потім казав, що сценарій виявився навіть кращим за попереднім. Критики були суворішими. Друга частина дійсно позбавлена філософської глибини, але непогано працює як динамічний бойовик. В американському прокаті вона зібрала не менше, ніж на неї витратили, і через три роки зняли третій фільм про супергероя-кіборга. Він вже був розрахований майже виключно на дітей (Робокоп рятує бездомних і б’ється з роботами-ніндзями). Режисером був Фред Деккер, постановник фільмів жахів класу “Б”, а головну роль (після відмови Веллера) виконав Роберт Берк. Наступним логічним кроком було тиражування сюжету у вигляді ігрових та анімаційних телесеріалів.
Робокоп – супергерой з далекого минулого – кумедно! Колись, у далеких 90-х, коли тільки но з’явилося відео “у нашому селі”, цей персонаж видавався справжнім прикладом сильної, непереможної особистості – поєднання людини з машиною. А потім прийшов Термінатор і… Зараз, споглядаючи жалюгідну істоту з могутнім титановим тілом і маленькими мізками дрібного представника звироднілого соціуму, коли вона перелякано плазує перед своїм ворогом, не здатна більше ні на які почуття, окрім такого любого людцям всепоглинаючого жаху та жалю до себе самого – саме тут розумієш, що саме Термінатор, саме машина з її машинним мозком, виявився набагато кращим прикладом для наслідування і, зрештою, єдиним кандидатом на місце справжньої людини майбутнього. Вся сатира цього протиставлення полягає у тому, що людина, навіть озброєна титановими м’язами, залишилася такою ж дріб’язковою у своїх цілях, почуттях, навіть у своїх ворогах, у той час як машинний мозок став здатен на цілковиту самопожертву заради вищої цілі: і якщо повзти, то не від ворога, а до нього, на нього – аж до останньої іскри життя. Зрештою, виявилося досить показово, бо європейці на таке давно вже не здатні…