Гері Гробовськи – веселий хлопець, що вміє гарно залицятися до дівчат і любить веселий холостяцький відпочинок. А ще – він працює в компанії "Три брати" із двома своїми братами, де влаштовує екскурсії по Чікаго, причому має славу найкращого гіда і в чергу на його екскурсії записуються за місяць заздалегідь. А Брук Мейерс – чудова дівчина, вона працює в галереї "Мерілін Дін" і ходить із хлопцем у картатому кашкеті та шортах на бейсбол. Такої красуні він, ясна річ, не гідний, тому Гері, одного разу зустрівшись з ними на матчі, застосовує усе своє ораторське мистецтво і таки відбиває Брук у любителя картатих кашкетів. Через рік вони вже являють собою звичайну пару, що живе в цивільному шлюбі в квартирі, придбаній в кредит. І, як це звичайно і відбувається, при спільному мешканні під одним дахом проявляються негативні риси, а невміння виправляти їх у собі може призвести до повного краху сім’ї, що лише почала зароджуватись.
Відразу скажу – фільм мені дуже сподобався. Ну скажіть – багато ви знаєте фільмів про розлучення, що не були б комедіями і при цьому були дуже повчальні? Я таких не знаю – навіть "Сімейка Роуз", що за сюжетом дуже схожа, де розходилася пара Дуглас-Тернер (один з головних жартів картини – саме ці актори зображували пристрасне кохання у "Романі з каменем" і потім у "Перлині Нілу"), була комедією від початку й до самого кінця, незважаючи на летальний кінець для обох. Із цим же фільмом все не так – дивитися, як кохаюче один одного подружжя робить великі й маленькі дурниці на шляху до повного розриву стосунків дуже сумно. У картині дуже детально зображено, як непоступливість потроху розчиняє почуття, як кислота. На перший погляд, прості життєві дріб’язки типу прохання допомогти в митті посуду після сімейного свята, схрещуючись із давно відомими рисами чоловіків і жінок – егоцентричність перших та звичка говорити лише натяками других, можуть чинити страшні речі, особливо коли додається небажання поступитися псевдогордовитістю і бажання вирішити проблему через лемент та виливання один на одного образ і злості, що довгий час накопичувалась.
Усі, хто уже скуштував сімейного життя, я впевнений, впізнають ситуації, що там показані, а люди розумні ще й зроблять для себе певні висновки, якщо вони їх ще не встигли зробити. Наша сім’я теж пройшла через дещо подібне, тому мені проблеми героїв дуже близькі, і після перегляду стрічки я черговий раз подякував коханій дружині, що вона змогла піти у свій час на примирення першою та виправити з часом в мені ті риси, які так заважали Гері. На жаль, дуже багато людей до таких простих рішень не приходять, як і герої стрічки. Ще один життєвий штрих – друзі кожного з головних героїв, що не заважають розлученню, а навпаки, створюють всі умови, щоб воно відбулося якомога швидше, роблячи вигляд, що їх ніщо чуже не обходить. Хлопці завжди готові підставити другові келих пива і підтримати в позиції "усі жінки – дурепи", а дівчата, ба навіть рідна сестра – надавати купу порад того ж рівня дурості, що і вчинки, котрі героїня вже зробила, таким чином трагічний для обох фінал не примушує себе довго чекати.
Майстерність режисера Пейтона Ріда зростає на очах – почавши із простенької підліткової комедії "Доможися успіху", продовживши комедією вже вищого рівня – "До біса це кохання", де навіть Рене Зелвегер не викликала у мене звичайного роздратування, він у "Розлученні" вийшов на новий, вищий рівень, зумівши показати сім’ю зсередини якою вона є, а мимохідь ще і встигнувши на початку фільму посміятися над деякими речами, що для нинішнього американця вже стали табу через політкоректність. Також моя подяка Вінсу Вону за втілений образ простого гарного хлопця, що іноді робить помилки, але й здатен їх розуміти та виправлятися, коли йому на них вказують. Але особлива дяка [Дженіфер Еністон->jennifer-aniston] – за всю її кар’єру я не пам’ятаю настільки сильної ролі. Можливо такому сплескові таланту допомогли відносини з Вінсом, що, як кажуть, зав’язалися у них під час створення фільму, але набагато більш ймовірно, що це був наслідок зовсім недавнього розлучення цілком реального – із Бредом Піттом. Ще хочеться відзначити Джуді Девіс, що зіграла Мерілін Дін – художницю із жорсткими замашками і добрим серцем, що воліє не звертати увагу на те, як спотворив її невблаганний час, а жити в своє задоволення, а також Джастіна Лонга, що добре передав типаж колеги Брук по галереї – його образ гея просто чудовий. Останній раз я його бачив п’ять років тому в посередньому, на жаль, трилері "Джиперс Кріперс", де він проявив себе з непоганого боку.
На превеликий жаль, при перекладі фільму було втрачено деякі чудесні моменти, що перетворились на незрозумілу плутанину слів. Наприклад, коли Гері називає капелу Шістнадцятою (Sіxteenth Chapel), а не Сікстинською (Sіstіne Chapel), але в цілому дублювання було добре.
Підводячи підсумок, порекомендую подивитися усім, хто планує або вже створив сім’ю. Причому разом з половинкою. І хочу побажати терпіння й уваги один до одного.
Пан Ярослав, певна річ, справжній мужчина: “простий гарний хлопець, що іноді робить помилки, але й здатен їх розуміти та виправлятися, коли йому на них вказують” – еге ж? От тільки у фільми цей “простий гарний хлопець” – це усього лише велика (за розмірами) дитина, дуже егоїстична і дуже невихована. І “розуміти свої помилки” цей “простий гарний хлопець” здатен тільки після того, як його ткнуть у ці самі “помилки”, вибачте, пикою – і так декілька разів – а до того ж ще й натовчуть йому його миле личко
(доречі, один з найкращих епізодів фільму). А от чому цей “простий гарний хлопець” не тільки не знає про існування таких простих речей, як власні обов’язки по відношенню до оточуючих (як він взагалі дожив до такого віку з таким відношенням?), а ще й вперто не розуміє своїх “помилок” аж на протязі усього фільму. І єдиним, справді вартим уваги з точки зору моралі епізодом є аж ніяк не спроба примирення Гері з Брук (гм… от я, певна річ, зовсім не простий гарний хлопець і я чомусь знав що відповість Брук, а от Гері вже очікувано ні), а коли Гері сидить цілу ніч і пише звіт, що він давно вже мав зробити навіть не для свого старшого брата, а просто тому, що мав це зробити – тому що таке є доросле життя. І, на жаль, мораль фільму якраз геть не акцентується на цьому – на тому, що у дорослому житті ти просто маєш певні обов’язки і маєш їх виконувати – мораль фільму розтікається у незрозумілих напрямках і трансформується у щось на зразок “але вони все одно жили довго і щасливо – хоча й не разом” – такий собі аморфний та інфантильний підсумок, яким, зрештою, є й увесь цей фільм.
Вважати чи ні мене “справжнім” – то справа моєї дружини, а не моя чи ще когось. Що стосується “великої, невихованої та егоїстичної дитини” і всіх інших характеристик, то раджу пану Lex”у глянути навколо – такими є переважна більшість чоловіків. А це означає, що або ми їх перестаємо називати чоловіками, або сприймаємо все як є. І до речі факту обов”язків це також стосується – і нічого, не тільки доживають, але й до смерті живуть такими.
А вся річ, пане Lex, наших розбіжностей у тому, що я сприймаю людей такими, як вони є, а Ви намагаєтесь підігнати їх під себе та свої мірки. Це, до речі, теж одна з рис “дитячості”, тільки протилежна інфантильності – така собі сувора оболонка від проблем світу. Ви знали, що й до чого – чудово. Але життя така штука, що воно неодмінно познайомить Вас з речами, раніш невідомими.
🙂 гм… вибачте, але реакції ну геть очікувані – ну зовсім як Гері ображається на Брук: “Так от яка ти зла! У-у-у…” А те, що такими є переважна більшість чоловіків – то я також знаю – про те й кажу: нічого такого особливого цей фільм не сказав – ну от ніби вони там показали, що у чоловіка є пеніс, а у жінки – інші відповідні частини тіла. Ну є – ну то й що? Ну є більшість чоловіків такими… 🙂 спитайте у жінки, як зазвичай про це кажуть 😉 А я намагаюся підігнати людей не під свої мірки, а під загально людські: я не вважаю що людина має право бути … 🙂 як там чоловіків називають жінки? – і аж ніяк не підтримую ефемерного обов’язку зі свого боку поважати таке “право”. На тім стою, як то кажуть. А життя і тому подібні речі, раніше невідомі, я не сприймаю “рогами”, як от це робить Гері – усе нове я сприймаю з цікавістю. Але то вже геть інша історія…
Пан бачить лише те, що йому хочеться бачити… Ніяких реакцій, крім здивування, у мене не було – не перебільшуйте.
Що стосується “нічого особливого” – не плутайте грішне з праведним. В “показали реальність” особливе не “реальність”, а “показали”, з огляду на кіно взагалі, в якому останнім часом реальність майже не зображають.
От і все.