В цьому фільмі працюють як слід здебільшого чотириноги істоти, чиєму професіоналізму треба повчитись їх двоногим колегам. З нетварин можна відзначити хіба що чудового американського коміка [Білла Мюррея->bill-murray], який озвучив Гарфілда в оригіналі (його голос відвідувачі кінотеатрів не почують), і не менш чудового актора Олега Табакова, який позичив свій голос пухнастому товстуну в російській версії (саме його можна почути у кінотеатрах). Решта двоногих у картині відверто халтурять.
Сценарист уважно переглянув всі голлівудські комедії на англійську королівську тему, на кшталт “Короля Ральфа”, зібрав докупи усі найжахливіші штампи і вирішив, що це теж можна назвати сценарієм. Режисер прослідкував за тим, щоб аніматори і дресирувальники робили те, за що їм платять, і рештою не переймався. Головні виконавці (ті, які люди) бісять награністю. У [Дженніфер Лав Х’юїтт->jennifer-love-hewitt] хоча б була причина: вона одночасно знімалась у серіалі, і на те, щоб переключитись, у неї не вистачало часу – чи бажання. А Брекін Меєр грає так… напевно, тому що поки що інакше не навчився. Навіть непоганий актор Коннолі у ролі клінічного ідіота-лиходія нічим не порадував. Зрозуміло, що у стрічках для родинного перегляду погані хлопці повинні виглядати особливо по-ідіотськи, але й тут є зразки для наслідування, наприклад, Круелла Де Вілль у виконанні Гленн Клоуз з “101 далматинця”.
З останнього недоліку, власне, випливає недолік головний: відсутність інтриги. Ні на секунду не можна повірити у те, що з персонажами може статись щось погане. Ясна річ, це кіно в основному розраховане на дітей і тут не можна накручувати жахи й жорстокість, але жанр ставить вимогу: для того, щоб хеппі-енд був солодшим, герої повинні пережити нелегкі випробування. Лиходій повинен не лякати до смерті, але уособлювати хоча б приховану загрозу, нехай тупу, але від того не менш неприємну. Глядач має хоч трохи похвилюватись – це розумів Дісней, і це було, якщо брати класику, і в “Бембі”, і в “101 далматинці”, а якщо згадати сучасні зразки – в ігровому варіанті “Далматинців” та й у першому “Гарфілді” теж. А дивитись “Гарфілда-2” – це все одно, що спостерігати за тим, як твій кіт вдома мандрує від канапи до улюбленої миски і назад – теж непогане видовище, але особливих емоцій не гарантує.
Можливо, на декого справить враження робота з тваринами і застосовані спецефекти (комп’ютерний Гарфілд дійсно став рухатись ще природніше), але більшість глядачів цим зараз не здивуєш. Стосовно усього іншого авторам слід згадати нехитру істину: для дітей треба старатись більше, ніж для дорослих.
Ходив я на Гарфілда-2 в Кінопалац. Фільм веселий та смішний. Гарне кіно для того щоб розвіятися. Ведіть дітей — їм сподобається. Але Гарфілд-1 був об”єктивно набагато смішнішим та цікавіший. На жаль ((
Цей Гарфілд не сподобався. Якось не смішно було. Приколи слабенькі, не чіпляють, та й замало їх, хоча сам сюжет відносно непоганий. Постаралися, зробили б кращий.