Моя супер-колишня

Жанр пародії на супергероїв нарешті виріс з коротких штанців. Звичайно, “Суперсімейка” та (у меншій мірі) [“Вищий пілотаж”->sky-high] містили дещо, що могло зацікавити цілком дорослу публіку, однак вони ніколи не доходили до таких деталей, як особливості сексу з супергероїнями і пов’язана з ними загроза для майна і житла в цілому.

Рейтман у “Моїй супер-колишній” все це досить докладно показує. І сміється він не тільки і не стільки над рятівниками й рятівницями людства, які впевнено покрокували зі сторінок коміксів на великий екран. У першу чергу його мішень – зміна ролей між статями, яка має місце на кіноекрані і за його межами. Про неї ще десять років тому йшлося у заслужено популярній англійській комедії “Чоловічий стриптиз” – це якщо не згадувати про серйозні стрічки взагалі. І в середньостатистичному високобюджетному голлівудському бойовику останньої п’ятилітки затягнену у шкіру кралю можна побачити частіше, ніж похмурого хлопа з квадратною щелепою і кулеметом. Ні для кого не секрет, що наступне після Сталлоне і Шварценеггера покоління великих кіногероїв просто не виросло. Дехто вважає, що в усьому винна викликана фемінізацією навала розлучень наприкінці 70-х і далі, внаслідок чого бозна скільки процентів сучасних молодих американців ростили самі жінки. Дехто ніяк не пояснює і просто казиться. Дехто, як Рейтман, сміється.

Виходить у нього це дуже непогано: у картині вистачає цікавих поворотів, які ставлять ситуацію дороги ногами. Гумор не те щоб інтелігентний, але спритно обходить типові туалетні або чисто кретинські пастки. Трохи перестарались в іншому. Героїня [Турман->uma-thurman], звичайно, виглядає ефектно у порівнянні з навмисне приземленими і по-людськи вразливими Меттом та Ханною. Але світу з такими супергероїнями лиходії просто не потрібні. Божевільна від ревнощів Джи-Герл часом здається абсолютно позбавленою моральних принципів, і план позбавити її сил зовсім не виглядає жахливим, а вчинок Метта – підлим. У трактуванні Рейтмана носій надлюдських сил має набагато більше комплексів і набагато більш психічно неврівноважений, ніж звичайна людина.

І це дає привід для міркувань про умовність коміксово-супергеройського жанру взагалі, де могутній рятівник всесвіту, посміхнувшись і побажавши всім доброго дня, щоразу повертається до буденного життя маленької людини. Для людини реальної, з її розчаруваннями, переживаннями та внутрішніми конфліктами, мати владу і не користатись нею для вирішення власних проблем неприродно. Тому далі вже приходять роздуми про владу (не фантастичну, звичайну) в безкінечно далеких від ідеалу людських руках як джерело бід для цієї ж людини та багатьох інших. У “Моїй супер-колишній” небожитель може дозволити собі помітити внизу переляканого ближнього. Але ж це фантастика, не забувайте.