Ставити першому казахському історичному блокбастеру такі ж вимоги, як двотисячно першому голлівудському, було б просто не розумно. Якими б смішними не здавались початкові і фінальні слова у титрах во славу Назарбаєва, тут є той професійний рівень, до якого ще повзти й повзти нашому вітчизняному продукту.
Якщо умовно порівняти сучасний кінематограф з роками 50-60-ми (час, коли кінематограф накрила мода на історичні суперколоси), то напрошується порівняння “Кочівника” з виробами не голлівудськими, а європейськими, скажімо, італійськими – бюджети у них були не такі, як у “Бен-Гура” з “Клеопатрою”, масовки менші, батальні сцени і декорації – скромніші, і туди теж запрошували акторів “фабрики мрій”, яких далеко не всі знали у Штатах.
Можна згадати, наприклад, “Моголів” 1961 р., в яких зіграв наш голлівудський співвітчизник Джек Пеланс, – це кіно було одним з перших, якими ощасливив нас тоді новостворений канал “1+1”. Що б там не казали, Пеланс ніколи не був в Америці зіркою першого ешелону, а тут отримав можливість блиснути мало не в головній ролі. Так само у “Кочівнику” Скотт Лі з Дакаскосом. Зніматись у бойовичках класу “Б”, мабуть, набридає. А в казахському епосі Лі цілком пристойно виглядає в ролі наставника для юного лицаря, такого собі Обі-Вана при джигіті Скайвокері. Особливо добре вийшла у нього сцена на початку, у товаристві ватажка джунгарів. Дакаскос в ролі безжалісного і непереможного (до середини фільму) воїна-джунгара взагалі став найколоритнішим персонажем стрічки. Його двобій з головним героєм стає емоційним центром фільму, внаслідок чого остання третина картини здається надто розтягненою, слабкою і місцями алогічною – тобто фактично зайвою, притягнутою за вуха. В ній обігруються давні мотиви легенд, наприклад, двобій побратимів, але вони художньо вирішені швидше в стилі “мильної опери”, ніж емоційно-кривавого епосу.
Підсумок: наполовину – добротний зразок міжнародної кінопродукції, наполовину – ідеологічне державне замовлення, якому не дають розвалитись на шматки краса степів, привабливі своєю варварської жорстокістю звичаї вояків минулого і харизма голлівудців, які, позбувшись сталевої лапи “фабрики мрій”, відчули себе, наче школярі на канікулах, і на радощах почали трохи грати. Не чекайте нового “Бен-Гура” чи нового [“Гладіатора”->gladiator]. Просто нові “Моголи”. Але й такими стрічками не щотижня радують любителів історичних епосів.
Вадим!
Дуже добре що ти згадав українця Джека Пеланса, але я думаю (не ображайся), що було би класно, якби ти також назвав його справжнє імя, наскільки я памятаю його звати Володимир Палахнюк. Для чого подробиці? Аби люди, які тільки прилучаються до нашої культури знали, що це не пошуки українських коренів Йсуса Христа, а історична правда. Андрій Середа озвучив інформацію про те, що знаменитий батько голівудського макіяжу Макс Фактор – це українець Максим Факторчук. Знаменитий автор “Бійцівського клюбу” – українець Чарльз (Чак) Палахнюк, а ми за московською модою називаємо його Паланіком, тощо
Чудова ідея. Не тільки справжнє ім’я Пеленса назвемо, а й взагалі про нього розкажемо. І не зволікаючи.
Вадим!
Давай писати статтю про Макса Фактора (Максима Фактарчука?). Давай так, ти пошукай що про нього є в українському інтернеті, а я сьодні напишу листа до музею М. Факора у ЗСА.
Як ти, згоден?
Або можна просто написати статтю, відправити нам, а ми опублікуємо під іменім автора.
Дмитро.
Дійсно, якщо є бажання, пиши статтю і відправляй нам. Напрямок цікавий, і ентузіазм у ньому можна тільки привітати.
Я буду старатися, але інформації обмаль, тому мій пошук займе якийсь час. Прошу, якщо матимите якусь додаткову інфо, то скидайте мені на мило.
П.С. Дякую за довіру.