Людина року

У 1997-му Баррі Левінсон зняв чудову і вельми гостру стрічку “Шахрайство” (або, якщо взяти дослівний переклад, “Хвіст махає собакою”), в якій йшлося про владу засобів масової інформації, які використовують у своїх цілях політики та великий бізнес. Тому, йдучи на “Людину року”, заздалегідь готуєшся до подібного задоволення, враховуючи, що акторський ансамбль майже не слабший, ніж у “Шахрайстві”. Однак отримуєш не зовсім те, чого чекав.

Комедіант, який йде у політику, – сюжет з безмежним потенціалом для політичної сатири, і на початку стрічка дійсно рухається у цьому напрямку. Хоча й без зайвого блазнювання – можна було, наприклад, зробити відверті карикатури з обох основних кандидатів у президенти, але автори від цього утримуються. І правильно роблять: у даному випадку чим реалістичніше, тим смішніше, бо потрібний ефект виникає саме з подібності усіх цих політичних промов, обіцянок і виразів обличчя до того, що кожен багато разів бачив і чув, незалежно від того, в якій країні живе.

Коли у це безнадійне політичне болото кидають нахабну щучку, яка полюбляє кусати усіх цих поважних панів (щоправда, на своїй території), вона спочатку намагається вдавати з себе мирного карася. Бо сатирик Доббс, безжально висміюючи чужі вади і стереотипи мислення, насправді від цих стереотипів не вільний: спочатку він впевнений, що йому повірять лише тоді, коли він говоритиме з серйозним обличчям. Під час дебатів з іншими кандидатами у його свідомості відбувається передбачуваний прорив – ця сцена у фільмі найкраща і дійсно гідна оплесків, незважаючи на специфіку гумору. Манерою затикати рот опоненту і казати без упину Доббс нагадує одного дуже популярного російського політика, але, на відміну від цього самого політика, у словах Доббса є послідовність і логіка.

Після першої третини картина, замість того, щоб набирати оберти, робить серйозне обличчя. Режисер ніби хоче сказати, що є речі, над якими він сміятись не збирається. Одна з них – безсовісна і безжальна політика комп’ютерних компаній, як і їхня зухвалість та некомпетентність. Щоправда, щодо останнього пункту сказати щось переконливе у Левінсона не вийшло точно, бо якщо він думає, що таку помилку не виявили б на першому етапі тестувань, то він дуже погано уявляє собі цей процес – та й хіба може бути інакше. У кадрі з’являється карикатура на Гейтса, трохи краща за ту, що була у “Небезпечній правді”, і фільм починає перетворюватись на трилер про брудні засоби, які використовують магнати, щоб замовчати цю небезпечну правду. Але до кінця трилером він все ж таки не стає, бо одночасно він намагається прикинутись мелодрамою (романтична лінія стосунків Доббса з програмісткою, яка – єдина в компанії – вміє рахувати букви) і “драмою сумління” – найбільш дратуючим жанром американського кіно.

До цього жанру, наприклад, належать фільми про адвокатів, які вчора вперше народились на світ і з подивом дізнаються, що люди, яких вони захищають, дійсно винні у злочинах. І фільми про ділків, які вчора народились на світ і з подивом дізнаються, що капітал, бачте, іноді наживається нечесним шляхом. Ключовий момент у них – це двобій між успіхом у цьому світі та сумлінням, і закінчується він завжди однаково непереконливо – на користь останнього. “Людину року” теж доведеться зарахувати до цієї категорії, бо боротьба з самим собою Доббса, який може стати президентом, але знає, що виграв лише завдяки комп’ютерній помилці, подається без краплі гумору і неоднозначності.

В результаті маємо букет жанрів, які не поєднуються органічно, а просто перемикаються з одного на інший. Тому, якщо вас не дуже цікавить черговий доказ того факту, що американська демократія – не привід для жартів (у американців, принаймні), єдине, що залишається, – спостерігати за акторами: [Вільямс->robin-williams] добре впорався зі сценами з жартами, а [Вокен->christopher-walken] взагалі чудовий у кожній своїй сцені.