Колись давно, однією з найкращих розваг мого дитинства було відвідування музеїв, а саме: палеонтологічного та історичного! Скелети динозаврів, будинки з кісток мамонтів, яскраві малюнки і цікаві підписи – розглядати це все я міг неймовірно довго і безліч разів. Інколи мені навіть здавалось, що особливо реальні опудала ось-ось поворухнуться і почнуть чухати собі носа, чи гризти щось. На жаль, коли я прийшов на місця своїх дитячих прогулянок дорослим через два десятки років, виявилось, що музейна справа мало кому потрібна у наш час. В коридорах мені не зустрілись екскурсії школярів з вчителями історії, а опудала тваринок пооблазили та вкрилися пилом – романтика дитинства зникла з цих, колись таких цікавих для мене, коридорів… хіба що, сподіваюсь, колись вона оживе вже для моїх дітей.
Схоже, колись щось таке відчував і нещодавно пригадав Шон Леві, інакше чому б він залишив у спокої свого улюбленого [Стіва Мартіна->steve-martin], та взявся екранізувати дитячу книжку Мілана Тренка, яку досить добре адаптували сценаристи Томас Леннон та Бен Гарант, що вже відрекомендували себе чудовими "Скаженими перегонами". Повинен зауважити, що мартінівська хвороба тут абсолютно не відчувається – ніяких метеоризмів, мабуть після ["Рожевої пантери"->pink-panther] Леві покращало, і він відзняв фільм, на який буде приємно прийти з дітьми під час недільної прогулянки.
Книжка надала фільму тої неповторної аури гарного фільму для сімейного перегляду, якою свого часу відрізнялись "Джуманджі" та "Затура", та й взагалі ці фільми дуже схожі. В обох – однакові проблеми дітей з батьками, тільки цього разу сина головний герой вже втратив через розлучення і тепер повинен за будь-яку ціну знайти роботу, щоб хоч зрідка проводити з ним час. Однаковий розвиток сюжету, коли героя, щоправда на цей раз батька, а не дітей, зачиняють в одному приміщенні із різними, на перший погляд страшенно небезпечними, істотами, які під кінець допоможуть йому психологічно вирости над собою і повернути втрачений авторитет. Така сама реалізація – нічого суперефектного, окрім знаменитого вже тиранозавра та кам’яної голови, через що зберігається приємне враження новорічної казки, без перетворення на обридлі вже всім кінокомікси.
Мабуть саме тому "Ніч в музеї" вже котрий тиждень підряд тримає перші місця касових зборів по всьому світу – люди вже стомились від розбалансованості сучасних фільмів, де за створенням спецефектів часто-густо у авторів не лишається уваги на щось інше. До того ж на Новий Рік та Різдво, погодьтеся, хочеться простого приємного задоволення, без будь-яких перекосів – ну от наприклад подивитись на сучасну версію музейного Гулівера, якого в’яжуть ворогуючі між собою натовпи іграшкових ковбоїв та індіанців, чи повболівати за містера Теодора Рузвельта, який ніяк не може освідчитись симпатичній індіанці з сусіднього стенду. Ну або хоча б подивитись, що собою являє музей в країні, яка не махнула рукою на музейний різновид просвіти населення, такий важливий насамперед для наймолодшої його частини.
Непагане, місцями дотепне кіно на один раз.