Слідопит

Про голлівудську хворобу подвоювати я вже писав. Виходили в один сезон два фільми про Робін Гуда і два фільми про Колумба, дві стрічки про вулкани і дві стрічки про гігантські метеорити. Цього разу на екранах з’явились майже одночасно дві картини, присвячені боротьбі за виживання індіанських племен у прадавні роки.

Більш за все “Слідопит” нагадує варіант гібсонівського “Апокаліпто” для бідних. Звичайно, в них описуються різні історичні періоди, але сюжетна схема напрочуд подібна: молодий чоловік стає свідком майже повного знищення свого племені вкрай жорстокими загарбниками, випадково рятується і знищує якусь частину своїх нових кровних ворогів, використовуючи свій розум та м’язи. Не можна сказати, що це кінотвори одного рівня: на тлі більш драматичного, безжалісного до глядача і зовсім не дурного “Апокаліпто” “Слідопит” здається нудним, позбавленим сенсу і майже дитячим, незважаючи на зовсім не дитячий рівень жорстокості.

Здається, головною ознакою історично-пригодницьких фільмів найближчого часу будуть не грандіозні бюджети, розкішні декорації і масштабні батальні сцени, а велика кількість відрубаних голів і вирізаних нутрощів – завдяки сучасним комп’ютерним технологіям усе це можна показати максимально реалістично. Вочевидь, режисер поставив собі за мету накидати у фільм побільше такого матеріалу, розбавивши двома-трьома короткими сценками з побуту індіанців, а головного героя зробити крутішим за Рембо й Гладіатора, разом узятих. Він забув, а швидше за все, ніколи не знав, що фільми складаються не тільки з цього – наприклад, у них має бути річ під назвою “характери”. Усі, хто бачив “Вікінгів” Річарда Флейшера, навряд чи забудуть не зовсім позитивного, але мужнього героя Кірка Дугласа. А в “Слідопиті” вікінги – усього лише зграя кровожерливих дегенератів, тупих, рогатих і чимось там напхатих. Індіанці не набагато кращі – у них на лобах написані назви їх ролей-схем: “мудрий вождь”, “заздрісний тип”, “вірний помічник”, “кохана головного героя”.

І головний герой вийшов не набагато кращим. Новозеландець Урбан робить у Голлівуді кар’єру набагато швидше і впевненіше, ніж значно більш імениті партнери з “Володаря перснів”. У нього дійсно виграшні фізичні і непогані акторські дані, і в бойових сценах він виглядає дуже переконливо, але коли роль складається майже виключно з цих самих бойових сцен, вона швидко набридає. Грати тут не м’язами практично нема чого, хоча все могло б бути зовсім інакше. Центральна ідея мала потенціал для створення більш складної драми людини, що розривається між двома сім’ями та двома культурами і змушена робити вибір. А в “Слідопиті” – лише одна фраза розумного індіанця про те, що герою треба побороти власних внутрішніх демонів, але жодних ознак наявності цих демонів немає: персонаж Урбана не знає сумнівів і відразу береться за меч, щоб вбити якомога більше ворогів.

Цей різдвяний кіносезон та новорічний старт взагалі видається найбіднішим з усього, що Голлівуд пропонував в останні кілька десятиліть (принаймні в українському прокаті). Замість блокбастерів рівня [“Володаря перснів”->lord-of-the-rings-1], [“Гаррі Поттера”->harry-potter], [“Кінг-Конга”->king-kong], [“Хронік Нарнії”->chronicles-of-narnia] – худосочний [“Ерагон”->eragon], позбавлене вигадливості [“Павутиння Шарлотти”->charlottes-web] і місцями смішна [“Ніч у музеї”->night-at-the-museum]. “Слідопит” приєднується до цього списку фільмів, з яких навряд чи захочеться починати новий кінорік.