Маленька дівчинка, у якої бувають дивні видіння, виростає і їде якомога далі від свого рідного міста, де починає життя спочатку. За кілька років вона стає успішним менеджером, і їй до рук потрапляє контракт, який потрібно підписати з директором заводу в її рідному місті. Вигода та перспективи підвищення примушують її повернутися на батьківщину і зазирнути у вічі своїм страхам, щоб знайти їх причину і знищити її.
Відчуваєте, як сильно хочеться Стівену Кінгу подати до суду із звинуваченнями на адресу сценариста Адама Сассмана в плагіаті? Психологічний триллер – тонка штука, як і все, що стосується людських переживань. Зробиш один невірний крок, і почнеш лякати глядача виключно фізіологічним страхом, перетворивши стрічку на фільм жахів, який ще теж треба вміти знімати, аби викликати потрібний ефект. Або ж знімеш посередню драму, яка може вплинути на людей перед екраном виключно вічними, як світ, жалісними моментами.
А от "Помста" не належить до жодних з цих можливих варіантів. Це і не її сюжет, зліплений з кількох різних, обридлих до оскоми, штампів, можна викласти на двох сторінках не дуже дрібним шрифтом, а зняти за ним взагалі найбільше ролик на двадцять хвилин. До того ж тих штампів, крім яких більше нічого нема, не більше, як з десяток – починаючи з відомих усім вибрикувань радіоприймачів і закінчуючи привидами невинних жертв в дзеркалах.
А тепер уявіть, що буде, коли спробувати "долити води" до повного формату хоча б на годину двадцять? Правильно – десятихвилинні паузи між сякими-такими подіями, які оператор намагається зайняти хоча б довгими спогляданнями за навколишніми пейзажами, досить посередніми і нецікавими, до речі. За таким видовищем глядач навіть заснути не зможе, бо йому будуть снитися жахи сильніші, аніж демонструє в своєму витворі режисер Асіф Кападіа – сум і сірість панує в тому фільмі, що з екрану майже зримо посипає глядачів пилом безнадійності. Невідомо, що зробилиамериканські гроші із автором відомого "Воїна", який отримав цілу купу нагород, але я на його місці намагався б швидше забути про це кіно, як про страшний сон, і ніколи не згадувати в своєму резюме про такий ганебний дебют в американському кінематографі.
Окреме здивування викликає [Сара Мішель Геллар->sara-michelle-gellar]. Зрозуміло, що для привертання уваги до "кіношедеврів" такого рангу потрібне якесь гучне ім’я, зрозуміло, що голівудські зірки пенсійного віку інколи підробляють собі на хліб з маслом, торгуючи залишками своєї слави в низькопробних доробках маловідомих режисерів. Але коли щось подібне робить досить відома тридцятирічна акторка – це вже не зрозуміти ніяк. Тим паче, коли вона, схоже, навіть не вмивалась після кінця зйомок обох "Проклять" – те саме бліде личко, зачіска, чорне волосся, темні синці під очима і навіть вираз обличчя. Саро, Саро, краще б ти грала до пенсії свою винищувачку вампірів…