Геть з очей, із чарту геть!

Зразок стандартної голлівудської романтичної комедії, яка намагається братися за серйозну тему. Картина, чарівна тоді, коли намагається бути просто романтичною. І непереконлива, часом брехлива тоді, коли йдеться про речі трохи серйозніші.

Те, чого є доброго у стрічці, відбувається протягом першої години. Це перше знайомство головних героїв, майже бездоганне у своїй безпосередності. Талант імпровізації, коли рядки народжуються ніби самі собою у момент натхнення і ніколи не з’являться у голові, коли вони потрібні саме у цю хвилину. Радість від спільної творчості, для якої важко знайти замінник. Гра акторів у ці моменти чудова (хоча не можна сказати, що вони так вже й відверто хиблять в усіх інших – сценарій винний у тому, що хиблять їх герої). [Беррімор->drew-barrymor] блискуча в ролі безпосередньої поливальниці квітів – вона не вперше грає таких героїнь, але штампу поки що майже не відчувається. З Грантом справа інша – його персонаж схожий, наче брат-близнюк, на більшість його попередніх героїв. Він так само витончено-саркастичний і завжди вміє відповісти смішною реплікою. Можливо, часом він надто схожий на всіх інших Грантівських, але, з одного боку, фільму в цілому шкодить зовсім не це, а з іншого – саме за це Х’ю люблять в усьому світі. Врешті-решт, однофамілець англійця, Кері Грант, все життя грав приблизно одну й ту саму роль – і хто наважиться зараз заперечити, що він був першокласним актором?

Це все добре. Погане починається тоді, коли стрічка намагається вдавати, ніби є тим, чим вона насправді не є – сатирою на шоу-бізнес, переважно сучасний. Якщо персонаж Гранта з його вузькими штанцями і наївним розмахуванням задом – це жарт майже невинний і незлобний, то головна “суперзірка” в сюжеті – 18(чи менше?)-річне дівча, з курячими мізками, незламною вірою в Далай-ламу (найголовніша з усіх лам, чи не так?) і владою вирішувати долю найталановитіших авторів і виконавців – трохи інший випадок. Ввести це чудо у фільм і потім зробити вигляд, що нічого не трапилось, не вийде – надто багато у нього реальних прототипів. До того ж це чудова можливість сказати кілька чесних слів про сучасний шоу-бізнес з його тенденцією змішувати (і без найменшої поваги) все, що тільки потрапляє в поле зору, для досягнення якомога більшого звуково-видовищного, а загалом чисто комерційного, ефекту.

Але ж це місія неможлива, люди. Надто велика влада у тих, реальних, дівчат і хлопчиків. Підірвати віру у власний культ зірок для нинішніх режисерів складніше, ніж для Супермена – покрутити планету в інший бік. Тому сучасний шоу-бізнес, який показував (за кадром) вовчі ікла протягом половини фільму, виявиться білим і пухнастим, готовим прийняти будь-які творчі компроміси, а зіркове напівголе дівча з богоподібним (в очах фанів) статусом – романтиком в душі, здатним прислухатись до чужої думки. І все це пояснюється в останні хвилини стрічки в діалогах, які не те щоб звучать непереконливо, а перекреслюють конфлікт між героями у другій половині картини, конфлікт дійсно важливий – між вірністю творчим принципам і готовністю пожертвувати будь-якими принципами заради грошей і заново відродженого успіху. Виходить критика і сатира незлобна, ніяка, на кшталт “Улюбленців Америки”.

Часом здається, що “фабрика мрій” порозумнішала за останні десятиріччя, взявши на озброєння те, що їй намагались протиставляти починаючи з 60-х, а часом здається, що ні. Змішувати уявну критику з відвертою брехнею – хід не новий, проте досі ефективний. Будемо сподіватись, що цього разу у нього ніхто не повірить. Але ж це не так.