КіноБлог

Є в Голлівуді, і зокрема у тривимірній анімації, кінематографісти, які не люблять легких шляхів. Замість того, щоб експлуатувати раз знайдену ідею у вигляді продовжень та римейків, вони щоразу шукають щось нове. На відміну від своїх вже числених конкурентів, студія "Піксар", замість того, щоб знімати веселе кіно про звірят кілька разів на рік з несуттєвими варіаціями, щоразу пропонує дещо інше – цього року це інше має назву “ВАЛЛ-І”.

Будь-хто з глядачів, хто був категорично незадоволений моїм відгуком на “Кунг-фу Панду” і переймався питанням “Чого ж цим критикам потрібно від чудової розважальної тривимірної анімації” – має шанс легко отримати відповідь.

Оце і треба. Коли творчий колектив, розуміючи свої, у даному випадку майже безмежні технічні можливості, ставить для самого себе обмеження і з блиском долає їх – оце те, що треба. Нова робота "Піксару" стала викликом для можливостей даного жанру і очікувань глядачів.

Чи легко побудувати історію кохання між двома роботами, одна з яких – надсучасний взірець, а інший залишився у настільки далекому минулому, що про давно всіма кинуту планету Земля знає більше, ніж будь-хто інший? Це при тому, що діалоги обидвох переважно обмежені вимовлянням імен одне одного. І при тому, що персонажі-люди у картині зображені, м'яко кажучи, не дуже приємно (така вже давня традиція “Піксару”, починаючи з “Історії іграшок”, - робити іграшок, комах тощо набагато людянішим, ніж самих людей).

Справжні герої у цій картині – роботи, а залишки людства показані неквапливими товстунами, які навіть не розуміють без роботів-поводирів, у який бій рухатись – цього разу рівень глузування “піксарівців” над “справжніми людьми” досяг найвищої точки. Залишаючись видовищем щохвилини приємним і роважальним, стрічка змальовує для людства настільки малопривабливу перспективу розвитку, що може змагатися з найпохмуршими антиутопіями: гомо сапієнс тут відіграє роль корови, яку годує всезнаючий і всемогутній штучний інтелект. Позбавлене необхідності щось робити людство на очах деградує фізично і розумово в оточенні механічних помічників і яскравої реклами, тоді як роботи, навпаки, працюють, здобуваючи характер і індивідуальність.

Для того, щоб довести цей процес до логічного конфлікту, достатньо лише одного непередбачуваного фактора – маленького робота з Землі (ззовні чимось схожого на спілбергівського Інопланетянина), у якого, на відміну від мешканців зорельоту, залишилось те, що можна назвати душею. І він це робить – легко і абсолютно непередбачувано руйнує давно існуючу систему, викликаючи протистояння майже на рівні “Одісеї” Кубрика, ще й стає запорукою перемоги, яка задовольняє усіх.

Розповісти з екрану історію кохання двох залізяк, майже без діалогів, зберігаючи весь видовищний потенціал подібної історії (космічні сцени мають усі права увійти в аналоги жанру галактичної епопеї) і при цьому змусивши весь глядацький загал вболівати за долю роботів, – це мистецтво. “ВАЛЛ-І” - це сміливий експеримент, який здобув заслужену перемогу – в тому числі, у цьому немає жодних сумнівів, у фінансовому плані. Іншим анімаційним студіям залишається лише заздрити і шукати свіжі ходи.