КіноБлог

Вперше людину, що лежить на шляху з простреленою головою, юний Мартін Скорсезе (Martin Scorsese / Мартин Скорсезе) побачив у п’ять років. Його сім’я жила в Маленькій Італії – найбільш кримінальному районі Мангеттена, хоча батьки Мартіна, Чарлз та Кетрін Скорсезе, були мирними людьми й затятими католиками. Хлопчик ріс ніжним і вразливим; сусідські діти називали його Містер Пігулка, оскільки він безперервно ковтав якісь пігулки. Хвороби переслідували його: запалення легенів, гайморити, алергія і, нарешті, тяжка форма астми, якою Мартін страждав з трьох років. Скорсезе вважав, що гірших, ніж він, не буває. Сидячи на самоті в своїй кімнаті, він малював персонажів улюблених фільмів, а потім почав сам вигадувати героїв та їх пригоди, старанно продумуючи кожну сцену і розстановку “акторів”. Однак у той час думки про кіно Мартін вважав гріховними. У 14 років він вступив до однієї з нью-йоркських духовних семінарій, але потім зрозумів, що це не його шлях, і влаштувався на кінофакультет Нью-Йоркського університету, паралельно підробляючи монтажером на студії.

На одній з вечірок Скорсезе зустрів актора-початківця Роберта Де Ніро і відразу ж впізнав його: Роберт теж народився і виріс у Маленькій Італії, по сусідству з Мартіном. Знайомство невдовзі перетворилось на справжню дружбу і призвело до створення кримінальної драми “Злі вулиці” (1973). І для актора, і для режисера ця робота не була першою (Скорсезе встиг до того часу зняти стрічки “Хто стукає у мої двері?” та “Берта з товарного вагону”, а Де Ніро – зіграти у кількох вдалих фільмах Браяна де Пальми), проте прославила їх обох саме ця кривава балада про гангстера-католика та його найкращого друга, гравця-шибайголову.

Після феміністської мелодрами “Аліса тут більше не живе” (1974), яка принесла “Оскар” актрисі Еллен Берстін, Скорсезе знову запросив Де Ніро. Їх друга спільна робота, трилер “Таксист” (1976) про ветерана в’єтнамської війни, який починає втілювати на нью-йоркських вулицях власні поняття про правосуддя, принесла режисеру головний приз Каннського кінофестивалю. Після мюзиклу “Нью-Йорк, Нью-Йорк” (1977) настала черга наступного тріумфу Скорсезе і Де Ніро: драма про боксера “Скажений бик” (1980) забезпечила “Оскар” актору, однак премію Кіноакадемії за режисуру того року отримав Роберт Редфорд за свій дебют у якості постановника “Звичайні люди”. “Скаженого бика” критики зараз називають найкращим фільмом 80-х.

Скорсезе працював майже в усіх можливих кіножанрах, створював комедії (“Король комедії”, “Після роботи”) і психологічні трилери (“Мис страху”), гангстерські стрічки (“Круті хлопці”, “Казино”) і біографічні епоси (“Авіатор”). Він залишався найбільш недооціненим Кіноакадемією США режисером після Альфреда Хічкока, поки не отримав “Оскар” за кримінальну драму “Відступники”. Зараз на наших екранах демонструють його нову роботу – документальну картину “The Rolling Stones: Хай буде світло”.