Вперше людину, що лежить на шляху з простреленою головою, юний Мартін Скорсезе (Martin Scorsese / Мартин Скорсезе) побачив у п’ять років. Його сім’я жила в Маленькій Італії – найбільш кримінальному районі Мангеттена, хоча батьки Мартіна, Чарлз та Кетрін Скорсезе, були мирними людьми й затятими католиками. Хлопчик ріс ніжним і вразливим; сусідські діти називали його Містер Пігулка, оскільки він безперервно ковтав якісь пігулки. Хвороби переслідували його: запалення легенів, гайморити, алергія і, нарешті, тяжка форма астми, якою Мартін страждав з трьох років. Скорсезе вважав, що гірших, ніж він, не буває. Сидячи на самоті в своїй кімнаті, він малював персонажів улюблених фільмів, а потім почав сам вигадувати героїв та їх пригоди, старанно продумуючи кожну сцену і розстановку “акторів”. Однак у той час думки про кіно Мартін вважав гріховними. У 14 років він вступив до однієї з нью-йоркських духовних семінарій, але потім зрозумів, що це не його шлях, і влаштувався на кінофакультет Нью-Йоркського університету, паралельно підробляючи монтажером на студії.
На одній з вечірок Скорсезе зустрів актора-початківця [Роберта Де Ніро->robert-de-niro] і відразу ж впізнав його: Роберт теж народився і виріс у Маленькій Італії, по сусідству з Мартіном. Знайомство невдовзі перетворилось на справжню дружбу і призвело до створення кримінальної драми “Злі вулиці” (1973). І для актора, і для режисера ця робота не була першою (Скорсезе встиг до того часу зняти стрічки “Хто стукає у мої двері?” та “Берта з товарного вагону”, а Де Ніро – зіграти у кількох вдалих фільмах Браяна де Пальми), проте прославила їх обох саме ця кривава балада про гангстера-католика та його найкращого друга, гравця-шибайголову.
Після феміністської мелодрами “Аліса тут більше не живе” (1974), яка принесла “Оскар” актрисі Еллен Берстін, Скорсезе знову запросив Де Ніро. Їх друга спільна робота, трилер [“Таксист”->taxi-driver] (1976) про ветерана в’єтнамської війни, який починає втілювати на нью-йоркських вулицях власні поняття про правосуддя, принесла режисеру головний приз Каннського кінофестивалю. Після мюзиклу “Нью-Йорк, Нью-Йорк” (1977) настала черга наступного тріумфу Скорсезе і Де Ніро: драма про боксера “Скажений бик” (1980) забезпечила “Оскар” актору, однак премію Кіноакадемії за режисуру того року отримав Роберт Редфорд за свій дебют у якості постановника “Звичайні люди”. “Скаженого бика” критики зараз називають найкращим фільмом 80-х.
Скорсезе працював майже в усіх можливих кіножанрах, створював комедії (“Король комедії”, “Після роботи”) і психологічні трилери (“Мис страху”), гангстерські стрічки (“Круті хлопці”, “Казино”) і біографічні епоси ([“Авіатор”->aviator]). Він залишався найбільш недооціненим Кіноакадемією США режисером після Альфреда Хічкока, поки не отримав “Оскар” за кримінальну драму [“Відступники”->departed]. Зараз на наших екранах демонструють його нову роботу – документальну картину “The Rolling Stones: Хай буде світло”.