Фільм-лауреат “Золотої пальмової гілки” цьогорічного Каннського фестивалю, судячи з реакції відвідувачів “Планети кіно” торгівельно-розважального комплексу “King Cross Leopolis”, пропонує незвичне випробування для пересічного глядача. Коли ти прийшов дивитись драму і на екрані раптом з’являється динозавр – це незвично. Але з залу втекли лише чоловік п’ять, тому можна сказати, що українська публіка цей тест витримує. Тим паче що фільм цілком вартий уваги.
Задум амбіційний – порівняти долю Всесвіту, від народження життя до його повного краху, з одним-єдиним людським життям, причому крах порівнюється з переїздом. Досить-таки суперечливий підхід, але для Маліка (режисера, який знімає дуже рідко і дуже якісно) він явно має особливе значення.
Судячи з реакції глядачів, для них було б краще, якби автор зосередився на драмі героїв, а історію Всесвіту залишив для іншого проекту. Все ж таки, коли спочатку на екрані розповідають про сімейну трагедію, потім йдуть не всім зрозумілі спецефекти, а далі починає головою крутити динозавр – в залі сміються. Звичайно, це привід нагадати, що з часів “Юрського парку” комп’ютерні технології пішли значно далі, і ці кадри підвищують комерційну цінність проекту, але насправді вони швидше шкодять, ніж допомагають. Їх небагато, але після них сприймати фільм всерйоз вже складніше.
З історією однієї сім’ї, яка займає більшість екранного часу, жодних проблем немає. Майже класичний матеріал з дорослішанням і засвоєнням перших уроків життя. Один актор, фактично, веде за собою фільм, і це не одна з голлівудських зірок, на яких йдуть глядачі, – це юний Хантер Маккрекен в ролі малого Джека. Якщо [Шону Пенну->sean-penn], який грає цього персонажа в дорослий період, достатньо просто бути присутнім на екрані з невдоволеним життям виразом обличчя (таку маленьку роль він може зіграти під час сніданку між яєчнею і кавою), то хлопчаку довелось попрацювати. Підлітковий бунт, підліткова жорстокість, розкаяння, любов до матері, усвідомлення слабкості матері, незадоволення батьком, усвідомлення справжньої глибини любові до нього – все це він грає, причому майже завжди переконливо. Звичайно, велике значення має те, що робить він це під керівництвом такого майстра, як Малік.
Правильним було рішення режисера взяти на роль матері майже нікому невідому Джессіку Честейн: подібному образу “янгола у плоті” найкраще пасує незнайоме обличчя, (хоча, наприклад, Брайс Даллас Говард теж виглядала б у такій ролі непогано), у той час як зірковий [Бред Пітт->brad-pitt] втілює чоловічу силу у голлівудському розумінні. Але насправді такий розподіл ролей – омана, фасад. Добра мати-Честейн, яка автоматом читає напам’ять Біблію, насправді в розвитку пішла не набагато далі від своїх дітей, грається з ними на рівних і в момент, коли потрібно показати твердість, виявляється безпорадною абсолютно. Суворий батько-Пітт, який часом демонструє ознаки маленького домашнього тирана, насправді надто сильно любить своїх дітей, водночас боїться (як голова сім’ї) показати цю, на його думку, слабкість і хоче, щоб діти виросли сильнішими за нього, не повторили його помилок. У порівнянні з по-дитячому відстороненою від реальності матір’ю саме він виглядає по-справжньому вразливим. Кожен з батьків окремо не зміг би нормально ростити дітей, але разом, урівноважуючи недоліки одне одного, вони утворюють справжню сім’ю.
На рівні сімейної драми стрічка працює чудово. Рішення додати їй додатковий вимір за рахунок лінії з еволюцією було, на думку автора цієї рецензії, не дуже вдалим, однак у цієї лінії не дуже багато екранного часу, і, слід визнати, супроводжується вона чудовим саундтреком і сучасними спецефектами. Тому це кіно можна рекомендувати усім, кого не лякає хронометраж (дві з половиною години) і не дуже розважальний жанр.
я вийшов із залу на 15-й хвилині показу каналу Діскавері. не жалкую – не пам”ятаю коли мені останнього разу було так нудно. шкода, що інколи авторські фільми знімаються авторами для самих себе. це не робить їх поганими, проте інколи закрадається думка, що автор сам не бачив свого шедевру.
а фільм таки хотілось переглянути… дякую за рецензію
Слово “Діскавері” лунало в кінотеатрі неодноразово 🙂
Але вже після 25-ї хвилини фільм повернувся до реалізму – майже до самого фіналу.
Классная статья, спасибо автору! Не хватает ярких скриншотов, цены бы тогда не было!