Один з тих випадків, коли продовження трохи краще за першу частину. Не багато, не на голову, але кроки вперед помітні.
Перший “Інгліш” був досить-таки вимученою пародією на “бондіану”, але саме пародією, а не просто шпигунською ексцентричною комедією: у ній можна було легко впізнати штампи та цілі сцени з серіалу про агента 007. У другому фільмі таких прикладів ще більше, але й сам головний персонаж став більш “бондівським”: він може бути бовдуром в звичайних життєвих ситуаціях, однак в бійці тримається добре і майже завжди виходить переможцем у погоні. Це, звичайно ж, не значить, що Інгліш остаточно “осуперменився”, зовсім ні, у нього тут чимало шансів продемонструвати свою незграбність і, м’яко кажучи, недалекоглядність. Неможливо не згадати про головний у цій стрічці гег, що повторюється, – китаянку-прибиральницю, яка весь час намагається вбити Джонні і яку він постійно плутає з безневинними пенсіонерками.
Є ще кілька речей, яку роблять другого “Інгліша” далеко не найгіршим представником свого жанру. По-перше, це Розамунд Пайк у ролі “дівчини Інгліша”: ніяких надзавдань таке амплуа, ясна річ, не ставить, однак у акторки вистачає гумору і привабливості, щоб заробити для картини додатковий бал. Джилліан Андерсон тут – переважно пародія на [Джуді Денч->judy-dench], але у неї лише кілька смішних сцен, які підкреслюють специфіку перебування жінки на чоловічій роботі. З-поміж решти виконавців найкраще впорався зі своєю роллю 16-циліндровий “Роллс Ройс”, який слухається лише Інгліша.
Підсумок: пародія на “бондіану”, яка зірок з неба не хапає, але має окремі кумедні епізоди і до фіналу котиться впевнено, майже без зайвих затримок. Можна рекомендувати тим, хто спокійно ставиться до жанру в цілому і до гримас Аткінсона зокрема.