Перший [“Сайлент Хілл”->silent-hill] доводив, що з комп’ютерної гри можна зробити якісне кіно. Другий доводить, що двічі в одну річку увійти неможливо.
Зміна режисера вплинула на пекельне містечко відверто негативно. По-перше, стало більш очевидним іграшкове першоджерело: героїня подорожує “поетапно”, від однієї пастки до іншої, від страшного монстра до ще страшнішого. В результаті, незважаючи на те, що деякі монстрики зроблені дуже непогано (запам’ятовуються медсестрички і манекеновий павук), картина розпадається на окремі епізоди і вперто не бажає сприйматись як одне ціле. Початок стрічки нібито й непоганий, але вона швидко грузне у сценарних прорахунках, найголовніший з яких – ніяка кульмінація, двобій головної героїні з дівчинкою-злом, який лише розчаровує. Через проблеми зі сценарною логікою чимало моментів, задуманих як жахливі, насправді смішать.
Перший фільм вирізнявся не лише майстерно створеною Крістофом Ганом атмосферою, а й акторськими роботами Еліс Крейг та [Ради Мітчелл->rada-mitchell]. У другій частини Мітчелл присутня лише дві хвилини, а [Керрі-Енн Мосс->carrie-ann-moss] не вдалося повторити успіх Крейг у створенні образу чистого зла в людській особі, не менш страшного, ніж чудовиська. Аделаїда Клеменс у головній ролі старається, але з Мітчелл її порівнювати важко, і сценарій їй, м’яко кажучи, не допомагає. Кіт Харрінгтон виглядає дерев’яним у жахливо написаній ролі бойфренда героїні. [Шон Бін->sean-bean] робить усе можливе у дуже обмеженій за часом ролі батька. Хіба що Макдавелл на деякий час оживляє екран у ролі чергового божевільного. В результаті найбільш виразним персонажем став тип з пірамідою на голові.
Підсумок: слабке продовження вдалого хоррора, яке може зацікавити хіба що найбільших прихильників першоджерела і фанатів гри. Можливо, останні отримають задоволення, впізнаючи знайомих монстриків.