Повернувшись на екрани кілька років тому, Сталлоне з того часу не шукає нових шляхів і не намагається стрибнути вище голови. Він спокійно і цілеспрямовано займається своєю справою – дає глядачу те, що той хоче бачити. Не будь-якому глядачу, звичайно. Своєму глядачу.
Тому глядачу, який добре знає його за фільмами 80-х або хоча б 90-х. В даному випадку це старомодний прямолінійний бойовик у стилі бадді-муві – недаремно режисером запросили Хілла, який колись подарував жанру “48 годин”. Напевно, буде перебільшенням сказати, що Слай, як добре вино, з роками покращується, але на подібному середненькому матеріалі (як не крути, блискучим його не назвеш) саме таке враження виникає. Років 30 тому Сильвестр був би у такій картині вбивчо серйозним і значно менш цікавим. Зараз же він почувається розкутим і впевненим у своїх силах, здатним влучити в правильний момент і кулаком, і жартом, і це впливає на загальну атмосферу стрічки – адже головний герой на екрані майже весь час.
У порівнянні з цим міцним професіоналом Сун Кан виглядає не найкраще: граючи правильного хлопчика, копа-розумника, він розгубив практично усю свою харизму з “Форсажів”. Персонаж дуже швидко набридає, інтересу зовсім не викликає, і взагалі виникає бажання, щоб він якомога швидше зник з поля зору. Особливо коли поруч блукає виразний лиходій у виконанні здорованя [Момоа->jason-momoa] – от його добре підібрали як противника для Слая у неодмінному фінальному двобої (на сокирах!). Згадується битва Роккі з Іваном Драго, а якщо згадати, що Момоа нещодавно зіграв Конана, то виходить майже втілення давньої фанської мрії 80-х: Роккі проти Конана (хоча й не Арнольда). Добре й те, що персонажа не звели до звичайного прислужника корумпованих ділків, а дали йому власну мету і волю.
Підсумок: міцний бойовик у стилі 80-х – їх, як не дивно, поступово виходить на екрани все більше (а зараз, після повернення Шварценеггера, напевно, стане ще більше). Прихильники жанру і головного виконавця, якщо вони не чекатимуть чогось надзвичайного, будуть задоволені.