Київ, кіно, кохання. Частина перша

Олександр Вітолін

Переконаний, кіно – один з кращих способів освідчитись у любові до міста. Кіно про любов – кращий спосіб увіковічити місто в скарбниці культури. Кіносеанс з коханою людиною – кіно, яке не забути.

Давайте пригадаємо фільми, які не можливо уявити без Києва, і які просто необхідно подивитись з коханою людиною.

«За двома зайцями»

Так, саме Проні Прокопівні і Голохвастову було встановлено пам’ятник на Андріївському узвозі, а тому питання про кіно, яке стало найкультовішим для закоханих в Києві вже має відповідь.

Від початку фільм був із категорії малобюджетних, бо знімався українською мовою для УРСР. Але після небувалого успіху фільм був переозвучений російською мовою та київський суржик, присутній майже в кожній репліці акторів, все-таки зміг зберегти і передати київський колорит. Мовний бар’єр не завадив подивитись фільм в прокаті 24,7 мільйонам глядачів.

Цікаво, що в 1961 році на радянському екрані вперше з’явились стрічки, герої яких ніяк не були взірцями для виховання будівників комунізму. «Самогонщики» Гайдая і «За двома зайцями». Але герої-антагоністи Гайдая і в «Самогонщиках», і в його подальших фільмах сприймались глядачами, як карикатурні типажі, які в решті решт мають отримати прочуханку. Цим Трус, Балбес і Бувалий відрізнялись від Проні Прокопівни, Свіріда Петровича і Сірко. Маргарита Криницина, Олег Борисов і Микола Яковченко створили такий акторський ансамбль, що глядачу хоч і симпатичні Галя й Степан, та по-своєму він співчуває невдачам кумедних мешканців київського Подолу.

 

«Штепсель одружує Тарапуньку»

Найуспішніша українська кінокартина, яка стала лідером радянського прокату 1958 року. Разом з українцями сміялося 30 мільйонів громадян СРСР.

Успіх  цієї кінокартини зовсім невипадковий. Адже заслужено-народні актори-режисери-сценаристи Юрій Тимошенко і Ефим Березін починали разом грати  в студентських капусниках. Спільний творчий шлях дуету в роки війни проліг через Сталінград-Київ-Берлін.  Бойове завдання по підйому бойового духу бійців артисти виконували на відмінно, про що і свідчать їхні нагороди. Березін виступав в образі кулінара Галкіна, а Тимошенко – банщика Мочалкіна. Післявоєнний час вимагав мирних образів. Березін повернувся до ролі електрика Штепселя, а Тимошенко – міліціонера Бублика. Олександр Довженко порадив своєму другу Тимошенкові змінити псевдонім і в 1946 завдяки полтавській річці з рідних країв актора на сцені з’явився Тарапунька. Юлія Пашковськ – дружина Тимошенка – розповідає, що ролі акторів настільки прив’язались до них, що з часом комічний дует міг дозволити собі виступати в звичайних костюмах.

Штепселя і Тарапуньку полюбили всі – від простих трударів до Генсека. І вслід за фільмом «Штепсель одружує Тарапуньку» Юрій Тимошенко і Єфим Березін спільними зусиллями створили нові кінострічки про улюблених веселунів: «Сміхонічні пригоди Штепселя і Тарапуньки», «Їхали ми, їхали», «Веселі зірки». Так вони стали творцями першого радянського серіалу ситуаційної комедії.

І ще – це ще один фільм з цього переліку в якому нехай в епізодичній ролі, але знявся Микола Яковченко. І не останній.

 

«Літа молодії»

І знову лідер радянського прокату. 1960 рік. Більше 36 мільйонів глядачів. А ще в кінокартині і Хрещатик, і Дніпро, і кручі. Ну і як же без Миколи Яковченка!

Як для наших часів, фільм досить наївний. Але його наївність викликає не розчарування, а добру посмішку. Та все-таки головний секрет успіху фільму –  в українській пісні, яка підкорила весь світ.

«Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала…»

Так сталось, що на момент створення картини зійшлись разом три зірки: режисер Олексій Мішурін, композитор Платон Майборода і поет Андрій Малишко. В музичному фільмі (в радянському кіно не було мюзиклів) було багато музичних номерів, але запав у душу саме «Рушник». Робота Платона Майбороди була удостоєна першою премією на Всесоюзному фестивалі радянських фільмів. А інакше і не могло бути. Ще б пак, зі слів близьких ще в ті роки в квартирі Майбороди лунали заборонені пісні «Ще не вмерла Україна» і «Ой, у лузі червона калина». Після неймовірного успіху «Рушника» Платон Майборода отримав пропозицію працювати в Москві, але без сумнівів і вагань залишився в Києві.

Після фільму «Літа Молодії» Олексій Мішурін освідчився в  любові Києву в своєму іншому шедеврі – «Королева бензоколонки». В епізоді «Екскурсія» режисер  зберіг для нащадків Хрещатик без пробок, молодих мам у парку з дітлахами і без цигарок, дніпрові кручі без хмарочосів і будівельні майданчики спальних районів без «остарбайтерів».

 

«Дні Турбіних»

Постать Михайла Булгакова в сучасній українській культурі викликає палкі дискусії і суперечки. Чи можна вважати киянина Булгакова українським письменником? Чи треба вивчати Булгакова в школі? Чи можна називати Булгакова українофобом тільки за те, що він не був українофілом? Роман «Біла гвардія» (або його адаптація для театру «Дні Турбінних») розбурхують ще більші пристрасті. Адже ця робота Булгакова просякнута антигетьманськими і антипетлюрівськими настроями.  Екранізація «Днів Турбінних» Володимиром Басовим викликає критику не тільки в українських колах. Відданим шанувальникам творчості Булгакова і проросійським колам здається, що присутні пробільшовицькі настрої  в фільмі суперечать політичним настроям Булгакова. Хоча які ще настрої могли бути в радянському фільмі?

Але поки заполітизовані вчені і недовчені політики будуть дискутувати прості люди будуть передивлятись «Дні Турбіних» з зірковими акторським складом: Басов, Лановий, Іванов, Мягков, Ростоцький, Тітова, Басілашвілі. Та навіть в епізодичних ролях зіграли Брундуков і Перфілов. А ще заслуховуватись романсом «Белой акации гроздья». Ну і звичайно милуватись Андрієвським узвозом, Володимирською гіркою, Софійською площею, Маріїнським палацом.

«Дні Турбінних» будуть залишатись цікавими глядачу, поки будуть шануватись поняття честі, відданості, любові. Так героям кіно вистави вільна і незалежна Україна незрозуміла і непотрібна. Але було б дурістю ставити під сумнім наявності загальнолюдських чеснот у інших націй.

То невже нова Україна, яка засуджує сталінську добу, буде піддавати гонінням її жертв? Адже хоча вистава «Дні Турбінних» і дебютувала з успіхом у МХАТі, але влада її незрозуміла. Взаєминам Сталіна і Булгакова присвячені цілі книги. Тож досконально відомо, що Сталін називав п’єсу антирадянською, автора – «чужим елементом». За десять років вистава отримала лише три схвальні рецензії і двісті дев’яносто вісім негативних. Отак, досліджуючи історію «Днів Турбінних» виникає питання, а може ця вистава є своєрідним лакмусовим папірцем на виявлення у глядача позаполітичного загальнолюдського?

 

Далі буде

1 коментар для “Київ, кіно, кохання. Частина перша”

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *